Молодший сержант Ігор Лобач: ще в Україні…
Віра Лобач, дружина Ігоря (м.Рівне):
— Взагалі-то спочатку я не хотіла погоджуватись на розмову з вами… Але після того, як прочитала в одній з наших рівненських газет публікацію, в якій стверджувалося, що наші чоловіки подалися на війну, щоб “поїсти й заробити великих грошей”, — передумала… Я вирішила все-таки висловитися.
З Ігорем ми живемо вже тринадцять років. Маємо синочка Юрчика. Познайомилися ми в Рівному (сама родом з Рокитного), коли він приїжджав у відпустку з лав Збройних сил. А після його повернення вирішили побратися.
Ігор — військовий, молодший сержант. Служить у роті матеріального забезпечення (13-й армійський корпус). Оце вже чотири місяці, як перебуває у Самборі Львівської області. Знаю, що Ігореві зробили кілька щеплень і переніс їх добре, без ускладнень. Нещодавно зателефонував і сказав, що його призначили у резервний батальйон. Тобто, як він пояснив — стан очікування. За контрактом Ігор, як і решта військовослужбовців, мусить перебувати там аж до закінчення військових дій в Іраку. До речі, з самого початку мій чоловік остаточно не знав, в яку країну потрапить: їх готували або в Югославію, або в Кувейт.
За всі ці чотири місяці його вже кілька разів відпускали на свята до Рівного. Останній раз ми бачилися на 8 березня. Оце подарував мені вазон (Віра показує мініатюрне деревце з налитими насичено-зеленими листочками).
Приїжджали якось зі Львівщини разом з Ігорем його львівські друзі. З їхніх розмов я зрозуміла, що 90 відсотків військовослужбовців, котрі згодилися їхати в складі хімбату в Кувейт, вже побували на війні в Лівані та Югославії. І судячи з того, що більшість з них приїжджали до Самбора на власних авто — дорогих іномарках, вони вже забезпечили свій побут і тепер їдуть зовсім не заради “добряче поїсти й добряче заробити”, як писалося в одній з місцевих газет.
А ще таке. У контракті, що підписував Ігор, навпроти пунктів “термін перебування” й “оплата” стояли прочерки. Тобто конкретно ці умови до сих пір не обумовлені. А всі засоби масової інформації розписали прямо по пунктах, хто і скільки зароблятиме…
Незважаючи на те, що чоловік ще й досі в Самборі, не пропускаю жодного випуску щоденних новин. Ігореві батьки також хвилюються, постійно слідкують за інформацією на телебаченні, по радіо, у пресі. Син наразі ще повністю не розуміє ситуації, але татом гордиться.
Що люди кажуть? Сусіди, знайомі — хто як: хтось вважає, що гроші поїхав заробляти, а хто — про обов’язок говорить. Скільки людей — стільки й думок…
Старший лейтенант Михайло Жмиров: вже ТАМ
Микола Жмиров, батько Михайла (с.Птича Дубенського району):
— У Птичу ми приїхали з дружиною з Харкова, коли нашому Михайлику виповнилося чотири роки. Річ у тім, що моя дружина Олександра родом з цих місць. А я приїжджав колись сюди у відрядження й тут познайомився з нею.
Наш Михайло навчався у місцевій школі. Щоб сказати, що дуже старався, то — ні (сміється), проте дуже любив історію й математику. Ніколи не бачив, щоб він вчив домашні завдання: завжди надіявся на свою хорошу пам’ять. Михайло — спортивний хлопець, до служби в армії займався важкою атлетикою. А ще ми з Мишком любимо порибалити. З п’яти років, навіть взимку, бувало, брав його з собою. Оце цілу ніч не буде спати, щоб часом не проспати.
Ще як тільки прийшов з армії, виявив бажання їхати до Лівану. Вже й комісію пройшов у Кам’янці-Подільському. Але щось-таки не вийшло, і він, як і багато інших хлопців, повернувся додому.
Коли Михайло вирішив їхати в Кувейт, ми ще перепитували його: може, не треба, сину. Війна, все-таки. Але такий вже він у нас — що задумає, те й зробить. Сказав, що хоче світ побачити, людей. Ось вже більше місяця пройшло, як поїхав у Самбір. Минулого тижня зателефонував зі Скнилова — дав знати, що вилітає з України в Кувейт.
Після того, як Михайло вилетів з України, щодня з дружиною дивимося новини: а раптом нашого синочка побачимо. Якщо чесно, я за нього не так переживаю, як мати. Я впевнений в ньому, він — самостійний хлопець, швидко сходиться з людьми і раду собі дасть.
