Палац Любомирських
Хто вам сказав, що палац Любомирських знаходився на місці теперішнього стадіону “Авангард”? Так можна твердити, спираючись лише на архівні документи. А варто поспілкуватись зі старожилами або ж подивитися на мапу — і все стане зрозуміло. Дивує лише одне — чому не має жодного орієнтиру, який би вказував на точне місцеперебування палацу. А Любомирські побудували найпрекраснішу споруду в місті, яка б зараз могла стати чудовим місцем для відпочинку, музеєм. Ми ж можемо довідатись про палац Любомирських лише з книжок та розповідей тих небагатьох, які ще пам’ятають його розвалини.
Побудований у ХVIII столітті князями Любомирськими палац був оточений з усіх сторін ровами, а до центрального входу можна було попасти через розвідний міст. Незважаючи на те, що палац цей не мав будь-якого стратегічного значення, татари брали його більше 30 разів. Місто з палацом із самого початку з’єднувала вулиця Замкова. До речі, саме на ній була побудована ще за царської Росії перша електростанція Зафрана на дизельному генераторі — це будинок біля речового ринку, в якому знаходиться зараз спортивний клуб “Спарта”. Пізніше перед самим палацом був побудований стадіон, на якому спартанці проводили свої тренування. А там, де теперішній стадіон “Авангард”, знаходився також футбольний стадіон, тільки був він трішки під іншим кутом до річки. На цьому полі тренувалась суперниця “Спарти” команда єврейського спортивного клубу “Гасмонеа”. Простояв палац Любомирських у всій своїй красі до 1929 року. Руїни палацу виднілись ще до 1956 року, після чого на їх місці залишився порослий травою земляний насип.
Поза нашою увагою залишилось ще багато історичних та культурних пам’яток Рівного, залишилось також і багато цікавих історій, пов’язаних з цими будинками. Багато вулиць ще й досі чекають, поки ми попросимо їх розповісти найдивовижніші історичні факти з життя нашого міста. Та хотілося б, щоб і влада звернула увагу на архітектурні пам’ятки Рівного, на його історію, донесла цю інформацію до людей.

Ми щиро дякуємо за співпрацю Гурію Бухалу, Дмитру Катрушину. Особисту подяку висловлюємо старожилу Рівного Володимиру Кулію, Рівненському державному краєзнавчому музею та Світлані Соколенко.

На сьогодні будинок повністю пустує, помаленьку розвалюються стіни, люди зносять сюди сміття, а підлітки б’ють вікна. Добре, що хоча б дах відремонтовано, а то, мабуть, давно вже впав би. Та з таким ставленням стояти йому ще недовго.
Перша українська школа
Проводячи своє дозвілля, клієнти кафе-бару “Три слони” навіть не підозрюють про колишнє призначення цієї будівлі, в якій ще розміщені Рівненська обласна станція юних туристів та Рівненський державний обласний центр науково-технічної творчості учнівської молоді.
Побудували цей будинок для навчання дітей. Це була єврейська гімназія “Тарбут”, директором якої був пан Ритва. У 1935 році вона стала першою українською школою імені Т.Г.Шевченка. Це був навчальний заклад змішаного типу, який у 1946 році поділився на жіночу і окремо чоловічу гімназію. Гімназисти ходили у формах синього кольору і бешкетували не менше, ніж сучасні діти, чим створювали вчителям немало труднощів. Деякий час у цій школі викладали українською мовою, пізніше — російською. Після того, як школу зачинили, там був спортзал, який не мав належного успіху серед мас, через тодішнє скрутне становище міста, в якому і без того люди загартовувались тілом. Шкода, що набираючись знань у різних навчальних закладах, молодь навіть не підозрює про місцезнаходження найпершого у нашому місті храму наук.

Озеро-смітник
Небагатьом відомо те, що “лебединка” ще якихось сто років тому була простим ставом, порослим очеретом. Можна сказати, таким собі болотом. Зі ставу витікав струмок, який тягнувся повз сьогоднішню редакцію газети “ОГО”, у приміщенні якої на той час був Державний банк. Протікав він вздовж вулиці Симона Петлюри, через територію музично-драматичного театру, біля пожежної частини і впадав в Устю. Через струмок був зведений міст — він зруйнований у 1941 році під час бомбардування.
Поляки, за часів їхнього перебування в Рівному, вирішили звозити до ставу весь непотріб. Після чого став перетворився на сміттєзвалище. За більшовиків цю купу сміття зрівняли з землею, вирубали очерет, спустили зі ставу воду. За часів німецької окупації поблизу ставу, з південно-східної сторони, був викопаний 25-метровий басейн, в якому не один раз проводилися змагання з плавання. У часи радянської влади проклали для вентиляції водоканал, що сполучає озеро з Устею. По берегах ставу насадили дерева і зробили на цій території Комсомольський парк.
У наш час багато людей облюбували це місце для відпочинку, творчої праці, прогулянок та святкових фотографій. І влітку, і зимою Лебедине озеро не залишається без відвідувачів.

Поблизу дороги знаходився монумент Святої Діви-Марії, розміщений на високому стовпі, до якого був прилаштований ліхтар, яскраве світло якого розвіювало морок ночей. Святиня зникла в один день… Одностайності в цьому питанні немає досі: одні кажуть, що її підірвали більшовики, інші — що вони її кудись вивезли і сховали, одне тільки спільне — місцезнаходження цієї скульптури досі нікому не відоме.
Поряд із собором поховані два священики (!), а трохи далі знаходяться могили двадцяти червоноармійців. З приходом більшовиків насипи на могилах священиків були розрівняні. А тіла загиблих червоноармійців обіцяли перепоховати; та хіба це хтось перевіряв? Тепер же ми не спромоглися, навіть, поставити табличку, яка б зазначала та попереджала нас про це. Дзвіниця, що стояла з правого боку перед собором, сьогодні також уже історія.
Цікавим є той факт, що протягом 60-х-80-х років Свято-Воскресенський собор за своїм прямим призначенням — богослужінням — не використовувався. Певний час він був під замком, а потім став музеєм наукового атеїзму. І тільки завдяки тому, що стіни були просто забілені вапном, ми можемо милуватися розписом церкви у всій його красі. Та це богохульство пам’ятає уже не одна тисяча людей.
А от історію, що її старожили міста знають від своїх батьків, не чув, мабуть, ніхто. Подейкують, що собор мав бути на цеглину більшим. Та без злодіїв не обходиться жодна епоха та жодна країна. Так, без докорів сумління, один єврей поцупив трішки цегли і собі: треба ж якось будинок добудувати. Люди навіть називають цю людину — ним був головний підрядник будівництва Ісу Яполутер. Кажуть також, що будинок цей — двоповерхова сіра споруда біля собору, у приміщенні якої зараз знаходиться єпархія Української православної церкви Київського патріархату. Раніше ж тут розміщувався Волинський краєзнавчий музей.

Культура серед сміття
Саме на сміттєзвалище, бо інакше його назвати ніяк не можна, перетворилась архітектурна пам’ятка міста — будинок №23, що на вулиці Симона Петлюри. Історія цього будинку просто вимагає, щоб на нього звертали увагу як рівняни, так і гості нашого міста.

(Далі буде)

У цій статті ви не знайдете описів мальовничих вулиць та будинків Рівного, які часто подають історики та дослідники стародавнього міста. Також ви не зустрінете неправдивої інформації про причини руйнування або доведення до аварійного стану історичної або культурної спадщини рівнян. Усі описи ведуться з місця події, усі зміни — з розповідей очевидців. Чи готові ви дізнатись правду про Лебедине озеро, про палац Любомирських, Свято-Успенський собор та колишній обласний відділ культури?
Щоб остаточно розвіяти оптимістично-ідеалістичне уявлення про місто 85 років тому, пропонуємо цитату з нарису, що його відомий на той час американський журналіст, який потайки діставався на фронт у роки Першої світової, присвятив враженням від міста Рівного: “Я ніколи не забуду Ровно — єврейське місто у смузі осілості. Воно було російським зі своєю безладною обширністю, широкими вулицями, наполовину вимощеними бруківкою, з вибоїнами на тротуарах, кривими дерев’яними будиночками, оздобленими різьбленою яскраво-зеленою обшивкою, і натовпами дрібного чиновництва в мундирах. Тут багато було візницьких прольоток на маленьких колесах, із важкою російською упряжкою, правили ними патлаті дегенерати у заношених вельветових свитках і потворної форми куполоподібних капелюхах. Але все інше було єврейське… Вулиці були захаращено смердючими відходами серед в’язких калюж, які розбризкувалися при кожному проїзді візків. Навкруги дзижчали хмари вгодованих мух”. Не залишилась поза увагою автора наведених рядків і головна вулиця міста Шосова. Так він описував розташованих тут дрібних торговців, які “утворювали вниз і вгору по вулиці якийсь божевільний ряд. Заяложені власники стояли біля закіптюжених дверей, і кожен з них кричав нам, щоб ми купували у нього, а не в його конкурента-шахрая по інший бік дороги. Дуже багато магазинів, дуже багато візників, перукарень, кравців, скупчених у цьому тісному світі…” І ви ще після цього живитесь ілюзіями?

Соборна
Вулиця ця виникла значно пізніше багатьох інших вулиць Рівного. У середині ХIХ століття вулиця Шосова (Соборна) була прокладена зі сходу на захід міста для того, щоб з’єднати Російську імперію з її провінціями. Так у 1857 році через Рівне було прокладено шосе, що з’єднало Київ з Брестом.
Свого часу ще Улас Самчук писав про місто та його головну вулицю: “Місто Рівне… ніколи не відзначалося красотами краєвидів чи вибагливістю архітектури… Єдиним його привілеєм є його положення: на середині головного шляху Львів-Київ — лінія, яка творить єдину головну і справжню його вулицю, що перетинає місто з заходу на схід, яка за царя, здається, звалася Головною, за Польщі Третього Мая (названа так на честь польської конституції, прийнятої в 1791 році — авт.), за совєтів Леніна, тепер Герінга, щоб пізніше стати Німецькою”.
Саме через своє вигідне розташування Шосова почала швидко забудовуватись. Причому будинки почали споруджувати на ній хаотично попри генеральний план забудови вулиці. Цікавих своєю історією будинків на Соборній було збудовано чимало, та під час бомбардування міста у червні 1941 року більшість з них згоріла. Тому зараз розповісти про них можна лише, опираючись на уяву читача.
Так, у будинку, в якому зараз знаходиться КУЕМ (на розі Соборної та С.Петлюри), було фотоательє Гальперіна, відомого рівненського фотографа, де можна було замовити якісні портрети чи сімейні фото. Фотографії тут робили не лише рівняни, сюди сфотографуватись приїздили й мешканці прилеглих сіл та містечок. На другому поверсі був готель “Белав’ю”, згодом “Континенталь”, а у підвалі — пральна. За часів панування поляків тут був “ЛООП” (клуб польських пілотів).