Хлопчиську, я не знала, що це було кохання…

Життя / 30 Грудня 2012, 11:58

Продовження. Читайте початок

У селі Софія не була цілу вічність. Мабуть, так би й не зібралася поїхати, якби не прохання синів. Хлопцям забаглося побачити сільську “романтику”.

Невисока на зріст Софія любила великі “чоловічі” машини. Тож коли, не поспішаючи, їхала солідною іномаркою по розбитій сільській дорозі, місцеві з цікавістю споглядали на незнайомку за кермом. Зупинилися біля оселі колишньої материної подруги. Ледве впізнала посивілу, постарілу тітку Настуню.

— Софійко, Сонечко, а ти, наче школярка. Гарненька, худенька. Ой, навіщо навезла так багато подарунків? Це ж дорого… О, йдуть мої внуки. Наталю, Сашко! Мерщій сюди! Пригадуєте, я розповідала вам про тітку Софійку? Вона приїхала до нас в гості. Софійко, чому ж не попередила? Та нічого, їсти маємо що. Спати є де.

Наталка з Сашком показували Софіїним хлопцям село, став, вихвалюючи місцеву рибалку. А тітка Настуня розповідала-розпитувала про всіх і вся.

— Як живуть мої однокласники? Де вони? — поцікавилася Софія.
— Люба Олешкова в райцентрі в школі працює. Надя Вівчарикова на заробітки подалася. Олег Назарків спився. Славний хлопець був. Нема ради з тою оковитою! Михайло Панасів коло землі господарює. Вітька агрономів… Нема вже колишнього гонору. І від вроди нічого не залишилось. Біда не робить людину гарною.
— Ви про Віталика?
— Вітькою його всі тепер кличуть. Я, Софійко, таємницю тобі відкрию. Якось Вітька орав мені город. Трактора свого має. Як закінчив роботу, запросила його до хати на обід. Від випивки відмовився. Він горілки зовсім не п’є. Розговорилися ми. От він і зізнався, що не любить своєї дружини. Тебе одну ще зі школи любить. Скільки років минуло, а він не може забути тебе, Софійко. Батько вибирав йому пару. Хотів, аби із заможної сім’ї була. Вибрав. Змусив Вітьку одружитися. Живуть, наче чужі. Мають дівчаток-близнят. Вітька їх без пам’яті любить. Одну з дівчаток Софійкою назвав. А ще він розказував, як батько його відлупцював через тебе. І про квіти, які потайки клав для тебе на лавці. І про те, який щасливий був, коли ламався сільський автобус. Він же тебе додому не раз підвозив. Таке дивне життя, Сонечко. Зараз у Вітьки біда. Жінка його занедужала. Потрібна дорога операція, а грошей нема. Вітька усім допомагає, хто просить, копійку до копійки тулить. І ніяк не може тих копійок назбирати. А час іде. Лікарі кваплять з операцією. Батьків Вітька вже поховав. Також хворіли. Я так думаю: батько, Царство йому небесне, все життя Вітькові перепсував. А, може, так воно мало бути. Ет, не буду про сумне. Я така рада, що в тебе все добре, Сонечко…

Подушки тітки Настуні були м’якими і пахли дитинством. Але Софія не могла заснути: не йшов з голови Вітька-Віталик. Вона й не здогадувалася, що цей шибайголова, зірвиголова і нетудиголова був у неї закоханий. Не відала, що “жертвами” цього хлопчиська ставали його і сусідські квітники.

Вранці Софія попросила тітку Настуню покликати Вітьку.

— Не кажіть, що я приїхала. Просто попросіть, щоб він прийшов до вас.

Випровадила дітей на рибалку. А сама думала, що має сказати колишньому однокласнику. Точніше, знала, що має сказати, але не знала, як.

Посивілий, худий, постарілий чоловік втомлено ступав поруч із тіткою Настунею.

“Господи, нам же тільки сорок п’ятий рік, — подумки мовила Софія. — Не впізнала б…”

Вона ступила кілька кроків назустріч. Вітька зупинився, знітився.

— Це я, Софія. Пам’ятаєш мене? — заговорила першою.
— Ти не змінилася. Хіба що погарнішала. Вітька переминався з ноги на ногу. — Тітко Настю, чому ж ви не сказали про Софійку? — мовив розгублено. — Я… Я думав, справді щось допомогти треба.
— Я маю до тебе серйозну розмову, — сказала Софія. — Тітка Настуня все мені розповіла: і про квіти, і про твого батька, і про недугу твоєї дружини. Дякую за квіти. Це було справді чудово. І за твої почуття дякую. За все… Я хотіла б допомогти тобі, точніше, твоїй дружині. Я можу оплатити їй операцію.
— Ти ж зовсім не знаєш її.
— Зате я знаю тебе, Віть… Віталику. Прошу тебе, не відмовляйся.
— Ти не повинна… — очі колишнього однокласника стали вологими від сліз. — Прости мені, що я послухав батька. Яким дурнем я був! Батькового паска злякався.
— Певно, це доля. Не докоряй собі в тому, чого вже не повернеш. І ще: шануй свою дружину. Вона ж — матір твоїх донечок. А ти їх любиш…
— Я все поверну тобі, Софійко. Я зароблю…
— Тобі треба заробляти на обновки для дівчаток. Треба їх вчити, заміж видати.

Коли Вітька пішов з подвір’я тітки Настуні, Софія тихенько мовила услід:

— Хлопчиську, я не знала, що це було кохання…

“Якщо маєш час, приїдь до мене. Яблука нівроку вродили. І ті сливки, що ти любила, — писала у листі тітка Настуня. — А яка картопля цього року! Взяла би собі до міста. В нас все без “хімії”… Вітькова жінка одужує після операції. А село продовжує гудіти. Люди не можуть втямити, що ти добро задурно зробила. Вітька повеселішав. Навіть помолодшав, здається. Допомагає мені. Плату брати відмовляється. Обіцяв лавку біля мого подвір’я поставити. Під березами. Каже, як внучці Наталці хлопці будуть квіти носити, то нема куди їх покласти. Хіба що на сходи біля ганку. Але гуси з’їдять. Вони ж ночують на подвір’ї з весни і до осінніх холодів…”

“Рівненська газета” № 52 від 26 грудня 2012 року

Перегляди: 3 096

Автор: Ольга ЧОРНА

Теги: доля, життєва історія, історія кохання

Хлопчиську, я не знала, що це було кохання…

Життя / 25 Грудня 2012, 17:39

Шибайголова. Зірвиголова. Нетудиголова. Красунчик… Як тільки не називали Віталика в селі! Син агронома і медички. Одинак. Це було так поважно!

З наукою Віталик не дружив. Теореми, синуcи-косинуси… Він не вважав це цікавим і потрібним. Батько не раз брався за пасок, аби синові поставити мізки туди, куди годиться. Матір традиційно ставала на захист.

Однокласниці недолюблювали хлопця. Даремно, що гарний і багатий. Усіх за кіски шарпав. Книжки ховав. Зверхньо споглядав на тих, чиї матері в ланці спину гнули, чи на фермі з рання до смеркання працювали.

… Софійці важко було залишати затишне містечко. Тут її друзі, школа, улюблений кінотеатр. Але вона з матір’ю змушена перебратися до бабці в село. Так велів батько. Скоро в нього буде нова сім’я.

Мама збирала речі. А Софійка спробувала уявити, як переступить поріг нової школи, до якої від бабиної хати цілих шість кілометрів.

— У нас новенька! З міста!
Для дев’ятого “А” це була надзвичайна подія.
— Не з міста, а з сусіднього села, — хмикали учні з дев’ятого “Б”.
— Це тепер вона живе в селі! — не здавалися впертюхи з дев’ятого “А”.
— Її з матір’ю батько з дому вигнав. А в бабці хатинка — на курячих ніжках. Старенька. Не така вже й цяця та ваша новенька, — підсміювалися “опоненти” дев’ятого “Б”. — В місті її мама гарну роботу мала, а тепер пішла в поліклініку підлоги мити.
— Казки завжди закінчуються добре. Ви знаєте це? А хатинка на курячих ніжках — з казки.
“Опоненти” з дев’ятого “А” і з дев’ятого “Б” дружно повернули голови. Софійка чула їх перепалку.
— Ми… просто так, — мовив хтось. — Ми…
Софійка пішла геть.

Дев’яти— і десятикласників із сусідніх сіл возив до школи старий сільський автобус. Якщо ж він псувався, потрібно було на науку, а потім додому, добиратися пішки. Для Софійки це було незвично. Дорога, здавалося, не мала кінця. Дехто з учнів ходив навпрошки — через поля. Софійка польових доріг не знала і боялася.

— Софіє, тебе підвезти?
— Віталик? Якщо тобі не важко…
— Велосипед витримає. Новий!

Софія вмостилася на багажнику. Вони обганяли учнів з дев’ятого “А” і з дев’ятого “Б”, котрі відкривали роти від здивування.

Наступного дня хлопці з паралельного класу запитували Віталика:
— Тобі подобається та цяця?
— Вона має ім’я. А, по-друге, я її просто підвіз.

У присутності Софії Віталик ніколи не говорив дурниць і не хвалився, що йому нового купили. Сидів тихо, як миша, коли Софія відповідала на уроках. Начебто між іншим пропонував підвезти додому, коли не було автобуса. І ніколи не пропонував дружби.

Перший букет на лавці, на подвір’ї, Софія знайшла восени, коли була вже десятикласницею. Точніше, квіти знайшла бабця, котра прокидалася дуже рано.

— Доню, Сонечко, тобі якийсь залицяльник цілий оберемок айстр на лавку поклав.
— Мені???
— Та не мені ж, старій. Такі слічні квіточки. Зараз поставлю в воду. Ой, певно всі айстри на городі позрізав, — бідкалася бабця. А Софія не могла втямити, хто ж той дивак.

Час від часу, аж до морозів, з’являлися на лавці квіти. Софіїна бабця ще раніше почала прокидатися. Дуже хотіла побачити, хто для внучки букети носить. Не вдалося… А навесні квіти почали з’являтися знову.

— Софіє, куди підеш вчитися після закінчення школи? — цікавилися однокласники.
— Не знаю. На роботу, мабуть. Мамі треба допомогти.
— В тебе ж майже одні п’ятірки будуть в атестаті.
— Атестат зачекає.
На кожен другий танець на випускному Віталик запрошував Софію.
— Які вони гарні обоє! — перешіптувалися вчителі і батьки випускників.
— Що він у ній знайшов? — червонів від злості Віталиків батько.
— Вони просто танцюють, — заспокоювала матір.
— Запав хлопчисько на ту бідосю. Я йому вдома покажу! Казали мені, що він її зі школи підвозив. А-а-а… Тепер я зрозумів, хто всі квіти і в нас, і в сусідів позривав. Ну-ну!

Після випускного батько добряче відлупцював Віталика. Матір цього разу не змогла захистити. Аж сусіди чули, як сварилися медичка з агрономом. Правда, не знали, з якого дива.

— Я все одно люблю Софію! — вигукнув Віталик.
— Заб’ю! — крикнув батько.

Мама-медичка кинулася шукати заспокійливі краплі.

Софія і духом не відала про пристрасті у Віталиковій сім’ї. Як, власне, і про Віталикове кохання. “Автор” оберемків квітів також залишився невідомий.

…Софіїні мрії і сни втікали з села до великого міста. Їй привітно усміхалися тисячі вогнів і вогників. Високі будинки були схожими на добрих таємничих велетнів. Вона знала: там буде щасливою.
Майже відразу після отримання атестата дівчина поїхала з села.

— Як ваша Софійка? — запитували односельці матір і бабцю.
— Добре, Богу дякувати, — відповідали ті.

А Софії було по-різному. Спершу у чужому місті було самітно серед сотень тисяч людей. Проте дала собі раду. Робота, навчання, нові друзі, кохання…

Згодом купила невеличку квартиру для матері і бабці у містечку, де народилася. Сама ж із чоловіком, котрий із перспективного у минулому інженера став заможним бізнесменом, мешкала у великому місті. Виростали двоє синів. Сім’я любила навідуватись у невеличкий дім, який придбали у Європі.

Продовження читайте незабаром.
“Рівненська газета” № 51 від 20 грудня 2012 року

Перегляди: 2 874

Автор: Ольга ЧОРНА