Історії воїнів часто звучать як легенди. Але за кожною з них стоїть жива людина — з минулим, мріями, втратами і незламною силою. Одним із таких є Вадим на позивний «Сич» — командир взводу бригади «Ггоринь». Колишній учитель інформатики та фізики, він уже десятий рік у строю. Доброволець, інструктор, офіцер із великим бойовим досвідом, який пройшов Луганщину, Донеччину, Світлодарську дугу, Горлівку, Торецьк. Був поранений, але не зламався. І, що важливіше, не дав зламатися іншим.
Бій 6 лютого: шість проти чотирнадцяти
Ранок того дня почався раптово. О 08:02 на позицію «Сича» зайшла російська диверсійно-розвідувальна група «Сенеж». У ворога було щонайменше 14 бійців. Українців — лише шестеро. Ситуація, що для багатьох виглядала б безнадійною, для взводу Вадима стала випробуванням, яке вони пройшли гідно.
«Хтось стріляв, хтось подавав боєкомплект, хтось заряджав магазини — діяли як єдиний механізм. Як кулак. І це врятувало нас», — згадує командир.
Росіяни намагалися схилити українців до капітуляції. «Кричали: «Здавайтесь — будєтє жить». А ми відповіли їм:
«За русскім корабльом вам дорога», — додає боєць.
Бій тривав понад годину. Окупанти били з РПГ, одноразових гранатометів, пізніше — з мінометів. Замінували дорогу, щоб знищити групу підкріплення. Зв’язок вибило одразу, але в бліндажі залишалась резервна рація. Завдяки їй вдалося вийти на своїх і отримати підтримку «Мавіка», який допоміг коригувати вогонь.
Найголовніше — українські захисники вистояли, не втратили нікого і не дозволили ворогу зайти ближче.
«Тиша — це не завжди добре»
Після бою Вадим зробив висновки, які сьогодні передає іншим:
«Якщо над тобою не літає ворожий дрон — значить, готують щось інше. І ще: навіть якщо ви разом уперше, ви маєте бути командою. Неважливо, скільки вас. Важливо, як ви тримаєтеся».
Від учителя до офіцера
Його шлях у війську почався у 2014-му. Тоді Вадим добровільно прийшов у військкомат, але через «броню» не потрапив до армії. У 2015 році мобілізувався самостійно й пройшов найгарячіші точки фронту. Після демобілізації у 2016-му намагався повернутися до мирного життя. Але коли загинув його учень — 21-річний хлопець, «Сич» знову підписав контракт і служив до 2018 року.
У січні 2022-го він прийняв рішення повернутися остаточно. Каже, що тоді вже було зрозуміло: повномасштабна війна — неминуча. Спочатку працював інструктором, навчав бійців на полігонах. Його досвід, отриманий на навчаннях у Великій Британії (2015) та Латвії (2023), сьогодні допомагає цілим підрозділам. До нього звертаються по пораду і командири, і молоді хлопці, адже війна стала високотехнологічною, і кожен крок має вагу.
Поранення і повернення
На Торецькому напрямку біля Очеретиного він отримав важке поранення. Пройшов довгу реабілітацію, але залишитися осторонь не зміг. Попри те, що за станом здоров’я тепер вважається «обмежено придатним», він повернувся до строю.
«Іншого варіанту немає. Ми сильні. Ми звикли», — каже Вадим.
Учні, родина і тил
Багато років Вадим працював у Костопільському ліцеї №3. Його учні досі підтримують учителя-командира.
«130-кілограмова посилка, автівка, ноутбуки, сітки, балони — усе це вони зібрали для нас. Це не просто допомога. Це віра. Це тил», — ділиться «Сич».
Його дружина та донька після початку повномасштабної війни виїхали до Австрії. Донька вчиться та працює у туристичній сфері. За два роки вони бачилися лише двічі. Сам Вадим поки що у строю. Каже, що, можливо, залишиться в армії й надалі.
«Подивимось», — лаконічно додає він.
«Сич» — людина, яка з мирної професії стає воїном і вчителем водночас. Він навчає не лише стріляти чи діяти в бою, а й тримати стрій там, де здається, що вже немає сил.
