Дорога поступово зникала в сутінках. Водій скерував вантажівку на знайому стоянку, тому що ні сил, ні бажання їхати далі вже не залишилося. Повечерявши й перекинувшись кількома словами з іншими хлопцями, що теж зупинилися тут на ночівлю, він пішов до себе в машину.
Ось уже кілька років автомобіль практично замінив йому дім і тепло родинного вогнища. Та й родини як такої у нього не було вже давно: дружина пішла до іншого, а дівчина, з якою він жив, не проявляла ніяких ніжних почуттів. Він мріяв про дитину, він хотів повертатися з рейсів туди, де б його чекали і кохали просто за те, що він є, а не використовували лише в ролі людини, що заробляє гроші. Заїхавши кілька разів додому і помітивши, що його появі тут не вельми радіють, він вирішив більше без потреби сюди не з’являтися…
Зашторивши вікна авто, водій ввімкнув світло і знову взяв до рук листа, який його вразив і змусив замислитися.
“Я знаю, ти прочитаєш мій лист, я в цьому впевнена, бо я сама віддам тобі його в руки і буду сподіватися, що ти не посмієшся наді мною і не засуджуватимеш мене за це. Просто зараз я хочу розповісти, як сильно я тебе кохаю…”. Зітхнувши, він поглянув на гарну квітку, що стала невід’ємною частиною його маленького світу. Пригадав той травневий день, коли вона, повертаючись із відрядження, зателефонувала, попередивши, що вже чекає у визначеному місці. Він забрав її, як робив це весь останній місяць, а вона вручила йому невеликий пакет зі словами: “Ти хотів фікус, але я гадаю, що плющ підійде до похідних умов більше!” Він відкрив його і побачив там гарну рослину, довгий пагін якої, здавалося, шукав підпори, щоб схопитися за неї і плестися високо вгору. “Як, ти кажеш, вона називається?” “Едера, плющ едера, — вже вкотре повторила вона. — До речі, його б не завадило полити після тривалої подорожі!”
“Оскільки звичайної води в машині немає, пропоную полити його мінеральною”, — сміючись, сказав він і дістав з-під сидіння пластикову пляшку…
“Ти став для мене промінчиком світла у темному царстві безрадісних буднів, сірих і одноманітних…” “Дивно, що про це говорить жінка, яка цілком могла б бути задоволена життям”, — подумав він, згадавши про те, що випадкова подорожня розповідала про себе, про свою сім’ю.
“…Я практично не знаю тебе, але впевнена, що серце не могло так помилятися. Від дня нашої останньої зустрічі пройшло чимало часу, але моя любов стала ще сильнішою. Залишаючись одна, я розповідаю тобі про свої радощі і прикрості. Збираючись щоразу на роботу, намагаюся виглядати так, щоб сподобатися тобі. “Дурненька дівчинка!” — подумаєш ти, але ніколи мені про це не скажеш, як нічого не сказав, коли я діймала тебе своїми дзвінками. Скільки разів я ловила себе на думці, що набридаю тобі, нав’язуюся. Але, коханий, я так хотіла чути твій голос! Стомившись від пустих очікувань, я намагалася компенсувати все спілкуванням по телефону. Ти не завжди був радий цьому, але я вперто робила вигляд, що не помічаю незадоволення, знову і знову набираючи знайомий номер…”
Вона телефонувала часто, іноді по кілька разів на день. Він обіцяв обов’язково передзвонити, а якщо вдасться, то й зустрітися, аби лише на іншому кінці дроту швидше поклали слухавку. Він не знав, як терпляче і відчайдушно вона чекала його дзвінка, цілими днями не виходячи з кабінету і придумуючи причину, щоб нікуди не йти. Адже саме сьогодні він повинен був зателефонувати, адже він так щиро це обіцяв! Але телефон уперто мовчав. “…А коли ти все ж подавав про себе звістку, я ще довго після нашої розмови не могли зітерти з обличчя щасливий вираз, викликаючи здивовані погляди колег…”.
Він відклав листа, бо несподівано задзвонив мобільний. “Невже вона?” — промайнула думка. Ні, це була не вона. Шеф нагадав йому, що завтра вранці він повинен на базі отримати нову партію вантажу.
Майбутній маршрут проходив повз містечко, в якому жила та, яка написала листа. Він сам здивувався радості, що викликала в нього ця думка. Несподівано захотілося знову побачити її, розповісти, чому так довго уникав зустрічі, чому не спромігся відразу зрозуміти її почуття і повірити в їх щирість. Нове почуття поступово охоплювало всі потаємні куточки його єства.
“Я не знаю, як складеться далі моє життя, але я безмежно вдячна долі за нашу зустріч. Щастя моє, бережи себе! Пробач мене за мою любов. Я не буду тобі більше дзвонити. Хоча ні, колись я подзвоню ще один-єдиний раз. Я не стану більше набридати тобі своїми почуттями. Я спробую, обіцяю, що спробую! А ти, будь ласка, пам’ятай, що десь у цьому світі є людина, для якої ти — увесь світ, і яка щиро кохає тебе. Якщо колись тобі буде дуже важко на душі, набери мій номер, знайди мене, і я зроблю все можливе, щоб допомогти тобі…”.
Їх остання зустріч була випадковою. Вона поверталася з відрядження і, щоб не трястись у задушливому автобусі, намагалася спіймати попутне авто. Він, побачивши її, зупинився.
Дівчина не приховувала, як рада тому, що вони нарешті зустрілися. Дві години промайнули в розмовах ні про що. Вона запізнювалася, але не могла змусити себе піти. Прощаючись, з прихованим смутком подивилася на нього, і щось у цьому погляді змусило його здригнутися. Йому здалося, що вона хоче ще щось сказати, але дівчина просто дала йому білий конверт. “Прочитай і не осуджуй мене суворо. Прощавай! Я буду сумувати за тобою”. “Чому ти прощаєшся? Ми ж іще не раз зустрінемося! Я тобі подзвоню!” Вона лише сумно посміхнулася, закриваючи двері авто…
Наступного дня він приїхав у це місто і набрав її робочий номер. Ніхто не брав слухавку, довгі гудки не припинялися. Раптом він згадав, що сьогодні субота, вихідний. Ні адреси, ні домашнього номера телефону дівчини у нього не було. Від’їжджаючи далі за маршрутом, він поклявся собі, що обов’язково знайде її сам, забере з собою і більше вже ніколи не буде одиноким. У салоні вантажівки голосно лунала музика, та пісня, яку вона так любила. Пісня про неї… Пісня про них…
Рейс затягнувся, і назад він повертався через три тижні. Під’їжджаючи до вже знайомого містечка, знову подзвонив їй на роботу. Чоловічий голос відповів, що вона недавно звільнилася і вже, мабуть, поїхала з міста. Невидимий співрозмовник пожалівся, що колишня колега не залишила координат…
Йому здалося, що світ навколо потемнів. Його мрії про щастя розбилися, наче скляна куля, уламки якої пронизали серце тисячами голок. Хотілося тікати кудись, невідомо куди, аби лишень знайти її, повернути блиск її очей, аромат волосся і посмішку. Тепер він напевно знав, що вона більше не зателефонує, бо не зможе знову жити надією.
А вона в цей час дивилася на ліси і поля, що пролітали за вікнами потяга. Експрес мчав її в нове життя, де будуть нова робота, чуже величезне місто, друзі і, можливо, інший чоловік, але де ніколи більше не буде тієї рідної і до болю коханої людини, яка так і не змогла зрозуміти її. Колишнє життя залишалося далеко позаду, а разом з ним — шалене кохання до романтика доріг, який одного разу зупинився, щоб підвезти її додому і назавжди забрати з собою її серце…
![]()


