Про те,
як колеги “свиню підкладали”
— Маріє Аркадіївно, ви нещодавно стали лауреатом обласного рейтингу “ТОП-20: найвпливовіші жінки Рівненщини”. З чим це пов’язуєте?
— У житті мені доводилось робити все, що пов’язане з чоловічими думками. Мені, мабуть, трохи притаманне чоловіче прагнення кар’єрного росту. Тому, наприклад, у свій час я була першою жінкою в Радянському Союзі, котра очолила телефонно-телеграфну станцію, а згодом – головним інженером обласного управління зв’язку. Взагалі керівна посада дисциплінує, дозволяє загартуватися, відчути, що за тобою люди.
— Ви народилися у Рівному?
— Ні, в селі Висоцьк Дубровицького району. Я, так би мовити, корінна поліщучка. (сміється). Але коли ліквідувався Висоцький район, мої батьки переїхали до Острога. Там я закінчила школу, а потім працювала у зв’язку. Почала з електромонтера автоматичної телефонної станції…
— Справді? Не надто жіноча професія…
— Так, нежіноча… Я ж коли закінчила академію зв’язку в Одесі, вивчилась ще у Київському політехнічному інституті за спеціальністю автоматизовані системи управління. Тоді за направленням потрапила на роботу до Рівного…
— Все-таки це непростий вибір — чоловіча спеціальність, чоловічий колектив… З якими труднощами стикалися на цьому шляху?
— Труднощів великих не було. В силу свого характеру я звикла всього досягати сама. Навіть у школі бувало: задавали задачку — я над нею сиділа ніч, доки не розв’яжу. Доходило до того, що знаходила старий підручник на горищі й розв’язувала за нетиповою методикою. Аж вчителі дивувались. Тобто я з дитинства дуже цілеспрямована. Коли захищала, до прикладу, дипломну в інституті, взагалі спала по годині на добу… Звичка багато працювати перейшла потім й у доросле життя. Коли я почала працювати начальником телефонно-телеграфної станції — ми були на 23-му місці в Україні за кількістю телефонів на одного жителя. А потім вийшли на перше місце після Києва. Ми робили за рік п’ятирічку! Незважаючи на те, що я була молода й мені доводилось керувати чоловічим колективом. Ми завжди знаходили спільну мову. Тому сказати, що це були труднощі — не можна. Була настирливість, чітка мета — і її досягнення.
— Траплялися курйози на роботі?
— Так… (замовкла на декілька секунд)… Зрозумійте, коли я ще працювала в Острозі, я була єдиною дівчиною, котра навчалася в інституті. До того ж займала одну з вакантних посад… Звісно, що чоловіки сприймали мене як конкурента.
Часто мені доводилось чергувати вночі. А вдень, за чоловічої зміни, бувало хтось недопаяє один провід або що, не зафіксує це на папері… Ці неполадки виявлялись якраз у мої нічні чергування. Вони розраховували, що я буду телефонувати до них додому, скаржитись, що не можу справитись… А я справлялась! Я знаходила і виправляла.
— А в сім’ї проявляється ваш владний характер?
— У сім’ї до мене завжди прислухаються. Та й я завжди користуюсь родинними порадами. У нас немає командирства. У мене досить виважений чоловік, який завжди розуміє: коли я приходжу пізно з роботи або їду десь у відрядження — це пов’язано тільки з терміновими обставинами.
Про те,
як у Китаї змій споживала
— Від знаючих людей чула, що ви — неабияка рукодільниця.
— Люблю справді в’язати гачком. Причому серветки плету з ниток, які використовують у рибальських сітях. Зараз, на жаль, на це мало часу лишається. Але коли у відрядження десь їду — то в дорозі це неодмінне заняття.
До речі, мої серветки зараз гуляють по всьому світу. У прямому сенсі (посміхається). Адже я любила і люблю їх дарувати. Вони є і в Болгарії, і в Угорщині, і в Італії.
— Тобто друзі у вас усюди є?
— Так, безперечно. Є багато шкільних друзів, з якими рідко бачусь, але досі підтримую тісний зв’язок. Часто спілкуюсь навіть з тими людьми, з якими дружила ще до навчання у школі. Наразі ж багато подруг у мене серед відомих рівненських жінок. Дружу і з Ганною Чайкою, Наталею Шолудько.
— Знаю, що ви нещодавно їздили у Китай…
— Так, була на пекінський конференції у складі делегації, яка їздила від України. Очолювала делегацію Марія Орлик. Звісно, що це враження на все життя. Там було 47 тисяч жінок з усіх країн світу!
— Встигли погуляти Китаєм?
— Безперечно! Показали нам Парк світу, Храм Неба, сам Пекін. До речі, в готелі у Піднебесній ми жили на 15-му поверсі, тому мали можливість “доторкнутися до неба” (сміється).
— Невже й національну китайську кухню ризикнули спробувати?
— Аякже. Куштували і змій, і ящірок, й інші китайські національні страви — навіть досі не знаю, з чим (сміється). Звісно, трохи лячно було й незвично, але цікавість перемогла.
— Якісь українські сувеніри китайцям дарували?
— Коли побували в посольстві, то привезли з собою вишивані картинки, зроблені дітьми з Рівненщини. Вони, мабуть, і досі там висять на стіні…
— Крім Китаю, яка ще країна запам’яталася?
— Болгарія. Я туди дуже часто навідувалась. Коли була ще начальником телеграфної станції, у нас з болгарами був контракт про співпрацю. Запам’яталась також Угорщина. Але як яскравий приклад капіталістичної країни — Фінляндія поза конкуренцією!
— Чому ж?
— Я якраз завітала туди, коли у Фінляндії діяв закон про заборону розпивання алкогольних напоїв. Вони робили так: там, де були горілчані заводи, вони будували бараки. І в цих бараках жили люди, залежні від алкоголю… Але найбільше мене вразило те, що посеред центральної площі стоїть цілісінька (!) будка-автомат (Сміється). Нічого тобі не виламано, не видерто, як то було у нас. Навіть купа телефонних книг лежала всередині — без жодної вирваної сторінки! У нас такої культури годі було й чекати…
Про те,
як обмальовувала хатні двері крейдою
— Які найяскравіші дитячі спогади?
— (Замислилась). Чай з подушечками (Голосно сміється). Наша перша вчителька часто запрошувала нас, дітлахів, до себе додому. Надзвичайно добра була жінка… От і пригощала нас чаєм з цукровими подушечками. Ой, а ще згадала, як ми з подругою Оксаною з червоного перцю рум’яна для щік робили…
— У школі любили навчатися?
— Дуже. Ми нині як зустрічаємось з Оксаною (вона зараз у Кузнецовську живе), то вона мені завжди згадує, як я їй на хатніх чорних смоляних дверях крейдою розв’язувала задачі.
—Я так розумію, ви й до книг повинні пристрасть мати…
— О, так… Щоправда, смаки у мене трохи з віком змінилися. Я читаю Луїзу Хей, Правдіну. Тому що мені подобається сенс їхніх книжок. Нас ніхто ніколи не вчив, що у світі є суспільні закони, які самі вирішують за тебе. Якщо ти думаєш негативно, ти й притягуватимеш негатив. А якщо знаходитимеш у всьому позитив, то й позитив тебе всюди знайде. Мені також подобаються книги, що вчать фінансової грамотності. Нас ніхто цього не вчив і зараз не вчить. Ніхто не пояснює, що треба знайти мішечок і відкладати на майбутнє. Багато молодих людей сьогодні отримує зарплату в конверті. А хто їм пояснить, що треба так спланувати свої витрати, щоб і потім можна було б мати якісь запаси… Адже держава скоро не виконуватиме таких функцій.
Про те,
як повинна себе підбадьорювати жінка
— Куховарити любите?
— Найкраще у мене виходить борщ. А ще люблю готувати вареники, пироги пекти… Мабуть, серце лежить все-таки (точніше – шлунокJ) до українських національних страв.
— Для великої родини доводиться готувати?
— Ну як вам сказати… Чоловік. Двоє доньок — Оля і Аліна. Четверо онуків… Наймолодшій Світланці — сім місяців.
— От досвідчені люди завжди кажуть, що на внуків завжди більше часу вистачає, ніж на дітей…
— Це правда. Коли діти мої росли, з нами жила моя бабуся. Вона мені дуже допомагала і без неї я, мабуть, не справилась би. І я тепер, навіть при неймовірній зайнятості, знаходжу час для внуків. Це просто як життєва необхідність.
— А існують якісь ваші, суто жіночі, забаганки?
— Та ні… Я взагалі невередлива. Навпаки — дуже стримана. А найбільша забаганка — це, мабуть, виспатись (втомлено посміхається).
— Який же тоді ваш рецепт підбадьорення?
— Ентузіазм є тоді, коли чітко бачиш ціль, мету й розумієш наслідки цієї мети. Буває, звісно, коли надто виснажуюсь. Але тоді сідаю перед дзеркалом і кажу собі: “Я такая лапочка, я такая цаца… Я такая краля…” (сміється). Усе в цьому світі залежить тільки від тебе!
