Ризикувати не кожен лю-
бить, тим паче, коли
йдеться про життя. Одначе зміями Тарас захопився з дитинства. Ще п’ятирічним спіймав звичайну ящірку — і це був великий подвиг. Тваринка хоч і невелика, та розповідали старші люди, що після її укусу тіло починає гнити. Тому пересилити страх було нелегко.
— Лише згодом, коли почав займатися вивченням цих та інших плазунів на професійному рівні, зрозумів, що розповіді старожилів — звичайні забобони, — говорить 33-річний львів’янин Тарас Гринчишин. — Хоча мені доводилось бути свідком того, як знахарки “вишіптують” укуси тварин. Я до цих пір дивуюся зцілюючій силі їхніх потаємних молитов.
У Рівне Тарас приїхав у справах, у нашому краї бував неодноразово, коли виряджався на пошук гадюк. Взагалі, це справа не з легких: довготривалі виснажливі бродіння лісами та болотами, зазирання під кожен корчик, напружена увага. Адже гадюку чи полоза не легко помітити в природних умовах.
Стати справжнім професійним змієловом змусили обставини — навчання на біологічному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка. І згодом в аспірантурі — кандидатська робота на улюблену тему з герпетології. Ось коли набуті знання і спостереження за час “полювання” на змій знадобилися якнайповніше.
— Власне, я й зараз працюю над вивченням гадюк, вужів, полозів та зміянок, які поширені в нашому краї. Отруйна серед цих плазунів тільки гадюка лісова. Тому ловити її небезпечно. За своє життя в моїх руках їх побувало більше чотирьох десятків. Не кажу вже про неотруйних.
Багато гадюк Тарас тримав вдома. Однак вони не люблять жити в неволі. До того ж харчуються переважно мишенятами, яких ніде було взяти. Тому швидко їх відпускав. Знайомі реагували на це неординарно: хтось дивувався, інші — не розуміли.
— На Рівненщині у свій час я розшукував ескулапового полоза, — продовжує науковець. — Він занесений до Червоної книги МООП і Червоної книги України. Однак цей плазун рідкісний і мені поки не вдалося його побачити. Сподіваюся, що наступні роки будуть вдалішими. Але зустрічав багато інших цікавих плазунів. Наприклад, гадюку сірого, коричневого, зеленуватого кольорів. Найбільші з них сягали до сімдесяти сантиметрів.
Гадюки, бувало, й кусали Тараса. Якось одна черкнула зубом за пальця. Рука тоді напухла аж до плеча. Він швидко висмоктав отруту, але найближчий райцентр був за 30 кілометрів. Власне, там потрібної сироватки і не виявилося — була лише від укусів середньоазіатських родичів нашої гадюки — гюрзи. Ловить їх переважно руками — за хвіст і швидко підіймає. У гадюки слабкий прес, тому вона не може “вивернутися” і вжалити. Намагався також використовувати такий предмет для ловіння, як розщеплена палка. Але в гадюки невелика голова, тому вона може легко вислизнути з “лещат”.
Зараз Тараз Гринчишин перебуває у Львові і працює над дисертацією. Але як тільки потепліє і плазуни виберуться зі своїх зимових схованок грітися на сонечку, він знову вирушить на їх пошук і дослідження в ліси Львівщини та Рівненщини…
Мисливець на плазунів
Захоплення бувають різними. Але ті, які збільшують кількість адреналіну в крові, завжди викликають подив, а можливо, й заздрість у звичайних людей. Напруга, страх, хвилювання, радість і азарт — такі відчуття проймають серце Тараса Гринчишина, коли він “полює” на плазунів. Адже чоловік — справжнісінький змієлов.
Поділитися:
