Все життя у темряві

Бачила вона до чотирьох років. Потім безглуздий випадок: різала гарбуза і штрикнула ножем в око. Які там лікарі, коли кругом і німці, і “совєтська партизанка”, і українська. Знає лише, що заливали їй щось в очі, що кілька днів лежала ницьма й плакала від болю. Потім світ померк на сімдесят наступних років. Через рік від тифу померла мама. З часом з хати пішли сестри Соня і Маруся – вийшли заміж, оженився й брат Володимир. А у хату, замість мами, прийшла мачуха. Не дуже жаліла вона Нілу – весь час штурхала. І так сімнадцять років… Допоки батько не помер. Потім чужа тітка просто забралася й пішла, залишивши дівчину саму на хуторі, що більш як за кілометр від села. І так до цих пір.
Пані Неоніла так приноровилася робити все сама по господарству, що односельчани дивуються, як сліпа жінка може так гарно виполоти город, доглянути свиню, курей, великий сад, де дбайливо підібрана кожна гілочка. От тільки, призналася, що важко з цибулею-сіянкою — не можна намацати серед зілля. А от козу продала. Бувало, прив’яже її, а потім ходить і шукає по полю, поки кізочка не обізветься. Ще як та заплутається десь у кущах — мучаться обоє…
— Час, кажете, помалу йде?, — перепитує. — Та де там. Літом все надворі. А зараз: то сніг відгорнути, то гілляччя у плиту наламати, то підлогу стерти,
обід зварити. Часом зашпортаюсь, забуду та лобом на щось наткнуся — сиджу, прихожу до тями. Все мушу тримати у голові: де що поклала чи поставила.
Кожен день приходить до пані Неоніли її сусідка Лариса. А іноді вона й сама до неї іде.
— Можливо, бачили мотузку від мого ясена до вугла її хати. По ній ходжу. (До найближчої сусідки, її ровесниці — метрів двісті.) Посидимо, побалакаємо, — веде далі бабуся, — телевізора послухаємо або радіо. Найбільше люблю пісню про Есмеральду, вона ж як я, сліпа.
Отримує старенька всього 83 гривні пенсії, що дуже дивує її.
— А де могла заробити?..
Оце восени захворіла. Добре, що Лариса була недалеко, послала сусідського хлопця у село, щоб викликав “швидку”. Тепер частіше сестра навідується з Ганнівки і швагро Володя. Він допомагає — то хліва підлатає, то гілляччя конякою привезе, то хліба, крупи, олії принесе.
— Хіба мені багато треба — роки йдуть до кінця. Сімдесят шість вже…
Стоїть жінка, ніби задумалася. Потім пішла у поле, а потім повернула назад. Всі ті дії видались би сторонньому позбавленими логіки. Та тільки тому, хто не знає, що жінка сліпа…