Росіянин Микола Юдін народився 1920 року в Рязанській області. Але служити випало в Україні. Роки служби співпали з війною. Боровся на чотирьох фронтах, був тричі поранений. Але відвоював усі чотири роки. А вже після закінчення лихоліття лишився жити в цих краях.
Полюванням зацікавився ще в 1952-му. Придбав рушницю і гайнув у ліс. З тих пір розпочалося життя справжнього мисливця.
— Я знаю кожен куточок нашої області, як своїх п’ять пальців, — каже чоловік. — Проходив усі болота, озера, ліси. На полюванні був навіть у Німеччині, Чехії, Словаччині. У Польщі полювали на дівчат (жартує).
От одного разу приліг в ямку в лісі. І що думаєте? Над самісінькою головою пролетіла… косуля. Ще б трохи — і торкнула копитами мене. Взагалі я косуль, оленів, лосів не стріляв. Мені їх шкода. У цих тварин дуже довірливі очі. Зате за мисливське життя вполював двох величезних вепрів, три лисиці. Хоча ссавці мене мало цікавили.
А от птахи приваблювали більше. Можна сказати, ними я жив. Гусей та качок відстріляв багато, сказати важко скільки. Щоправда, гуси — складні для мисливця птахи. Якось поверталися ми після невдалого полювання на зайця з лісу на Хмельниччині. І тут дивина: зграя диких гусей сіла трішки далі від галявини. Я добре знаю їх природу, тому й не намагався підповзти (вони сиділи на відстані, недосяжній для шроту). Тим часом інші закинули зброю на плечі і лежачи почали наближатися до гусей… Але ж у цих птахів є дозорні, які стежать за навколишнім світом. І як тільки наші хлопці наблизились, зграя знялася в повітря. Скільки мисливці по них не палили, жоден не вцілив.
…Але найцікавіше сталося зі мною під час полювання на качку в Зарічненському районі, під Білорусією. Я тоді виїхав на річку Стохід. Птаха шукати довго не довелось: “прочесав” очерет — і звідти гучно випурхнула моя ціль. Не гаючи ані секунди, я прицілився і вистрелив. Здобич впала майже до ніг. Швидко вкинув її у широку мисливську торбину і задоволений відправився шукати іншу здобич. Не пройшов і кількох метрів, як недалеко знову вгледів качку. Постріл був моментальний, і вона впала на другому березі річки. Іншого шляху, як пливти в холодній, не дуже приємній воді я не бачив. Тому взяв торбину з качкою і хотів покласти на землю. Та чудасія… птаха там не виявилося. Лише згодом зрозумів, що двічі стріляв в одну й ту ж саму дичину. Перебуваючи в азарті, не помітив, як вона вилетіла з моєї торбини. Мабуть, першим пострілом легенько її прибив. Згодом птах “очуняв” і подався на волю… Як би там не було, пливти мені таки довелося. А історію із “вредною” качкою розповідаю мисливцям вже багато років, — з ностальгією в голосі закінчує розповідь чоловік.
