Директор магазину “Мілано” із 16 років працює у сімейному бізнесі, об’їхала півсвіту, але жити хотіла б лише у Рівному. З пані Наталією ми домовились про зустріч у її магазині. В моїй уяві вона мала б бути суворою бізнес-леді, натомість побачив чарівну дівчину з привітною посмішкою та дзвінким голосом.
На роботу після випускного
— Вибачте за нескромне запитання, скільки вам років?
— Двадцять один.
— У такому молодому віці ви вже керуєте бізнесом?
— Я працюю з шістнадцяти років. Після шкільного випускного, через два дні я вже пішла на роботу до тата. Спочатку це було по півдня, придивлялась, звикала. Два роки я працювала простим продавцем. Спочатку, звичайно, було важко, але згодом втягнулась, почала їздити з татом на ділові зустрічі, виставки. Сьогодні так склалось, що цим (магазином “Мілано”) займаюсь я. Мама вдома з моєю меншою сестричкою, якій незабаром виповниться рік, а тато займається іншим бізнесом.
— Тато жалів дочку, коли ви у нього почали працювати?
— З мене завжди вимагали більше, ніж з інших працівників. Тато наголошував, що я маю працювати більше і краще, ніж інші, тому що це й мій бізнес… Ні про які потурання не могло бути й мови. Навіть за помилки так само вираховувалось із моєї зарплати. У нас, так би мовити, капіталістична система: сімейні стосунки — окремо, бізнес — окремо. Іноді було важко, іноді навіть виникало бажання покинути цю справу, але, мабуть, через такі відчуття проходять багато людей. Згодом мені сподобалось займатись бізнесом. Сьогодні я прагну зберегти те, що у мене є, і по можливості примножити. Саме для цього я вирішила здобувати освіту: закінчую заочно навчання у Рівненському державному гуманітарному університеті за спеціальністю психологія та планую вступати в інший ВНЗ, аби здобути ще й економічну освіту.
— Але ж якісь переваги, порівняно з іншими, у вас були?
— Єдина моя перевага — це те, що крім відпустки, я маю можливість їздити за кордон на різноманітні виставки та бачити світ.
“Ворота смерті” – як дотик до вічності
— У яких країнах вам довелося побувати?
— Поїздила Європою, була в Італії, Угорщині, Австрії, Англії. Побувала у Китаї, Туреччині та Росії. Дуже люблю подорожувати, але жити все одно хочу в Україні, навіть рідне місто Рівне я не хотіла би змінювати. Так склалось, що у мене немає якогось улюбленого міста в Україні, окрім Рівного. Подобається Одеса, але жити я там не хотіла би…
— Чому?
— Був час, коли приходили думки про те, аби кудись переїхати, але згодом мені довелося побачити, як живуть люди у світі, як живуть українці за кордоном і зрозуміла одну річ: хто б ти не був, скільки б грошей у тебе не було — тебе завжди сприйматимуть як “чужака”, ти ніколи не зможеш стати там “своїм”. Можна сказати, що я патріотка своєї країни та свого міста.
— Яке місто з тих, у яких вам довелося побувати, сподобалось найбільше?
— Санкт-Петербург безперечно на першому місці, це прекрасне місто з особливою, відкритою душею. На друге місце я поставила б одразу три міста: Рим, Мілан та Будапешт. Коли я була в Римі, мене перш за все вразив Ватикан. Собор святого Петра неперевершений. Там кожна скульптура, кожен фрагмент — шедевр. Особливо вразили “Ворота смерті”.
— Чим саме вразили? Які почуття вони викликають — страх?
— Ні, не страх. Це ніби дотик до вічності, відчувається древність, щось, що пройшло до нас крізь віки. Зразу відчуваєш, що безліч людей поклали життя, аби цей собор існував. Навіть не можу у повній мірі передати всі ті відчуття, які виникають у цей момент. Тебе ніби пронизує їхня велич…
— Яке місто навпаки залишило неприємні враження?
— Лондон не сподобався своєю закритістю, навіть замкнутістю. Коли мені виповнилося чотирнадцять, я мала змогу навчатися, близько місяця вивчала англійську мову в міжнародній школі. Лондон нікого не впускає в себе. Це місто можна порівняти із замкнутою людиною, яка уникає будь-якого контакту з оточуючим світом і нікому не відкриває свою душу. Також не дуже себе комфортно почуваю у Москві, місто ніби тисне на тебе, відчувається якийсь холод та агресія, яка від нього виходить.
Найкомфортніше
з ноутбуком
на дивані
— Яка з кухонь світу вам найбільше до вподоби?
— Обожнюю італійську кухню. Піца, спагеті і щоб усе було з морепродуктами.
— Чи багато проводите часу на кухні?
— Колись моя мама пожартувала: “Доню, як ти будеш хазяйнувати, коли вийдеш заміж? Треба вчитися готувати”. І я навчилась. Зараз я живу окремо від батьків, намагаюсь хоча б раз на два дні готувати нову страву, яку до того ще ні разу не готувала. Люблю проводити час на кухні, люблю поекспериментувати і приготувати щось смачне і нове. Так що мама може бути спокійною, перед майбутнім чоловіком мені не буде соромно.
— Яке найулюбленіше місце в квартирі?
— Мій диван. На ньому я себе дуже комфортно почуваю, дивлячись телевізор, читаючи книжку чи працюючи з ноутбуком.
— Чим би займались, якби не вели бізнес?
— Я вже майже десять років пишу вірші. Поки що, правда, лише “в стіл”.
— А про що ваші вірші?
— Загалом я м’яка і романтична натура, тому більшість віршів про кохання, про людські почуття та роздуми про сенс життя.
— Не було думки видати збірку?
— Поки що ні, але хтозна… Принаймні друзі і близькі кажуть, що їх треба друкувати. Хоча матеріальну винагороду за свій вірш я вже одного разу отримала. Моя подруга брала участь у конкурсі краси і попросила мене їй допомагати, я погодилась. Під час шоу проводився конкурс на вірш про красу, я буквально за десять хвилин написала і передала на сцену. Потім, коли оголошували переможця, зачитали мого вірша, і вручили приз — мобільний телефон. Так я отримала перше визнання та перший гонорар. Останнім часом набираю вже написане на комп’ютері, упорядковую. Колись, можливо, прийде час видати це все книжкою.
Не хочу всіх грошей світу
— У бізнесі необхідно бути жорстким, іноді навіть жорстоким. Як вам вдається поєднувати романтику та суворість?
— Дуже важко. Я розумію, що всі ми люди, у всіх нас бувають якісь свої особисті проблеми. Але бізнес є бізнес, тут завжди потрібно бути холоднокровним та розсудливим. У деяких випадках вдома раджусь із татом, він має більше досвіду і допомагає мені прийняти правильне рішення. Хоча завжди намагаюсь згладжувати неприємні ситуації.
— Яку планку ви для себе ставите в бізнесі та житті?
— Розвивати та розбудовувати справу на якісно новий рівень. Людина, яка навчилась заробляти, завжди, досягнувши якогось певного рівня, ставить перед собою нові завдання і планки. Хтось хоче заробити всі гроші світу. Я ж хочу заробляти стільки, аби почувати себе комфортно. Якщо вдасться реалізувати себе в бізнесі та поезії, я буду щасливою. У сім’ї більше заробляти повинен чоловік, щоб не почувати себе залежним від дружини. А для жінки найголовніша місія — бути матір’ю та дружиною. Робота і бізнес — це лише спосіб реалізувати себе як особистість.
![]()


