Навіщо медаль, коли немає хліба

Такими словами звернулася до Президента України Леоніда Кучми свідок і жертва голодомору 1932-33 та 1947 років, вісімдесятилітня Франціска Томагашева, не дочекавшись допомоги ні від місцевої влади, ні від управління соціального захисту, ні від інших установ, у які зверталась раніше.
Поки пані Франціска чекала на відповідь Президента, дуже тішилась, що нарешті на Верховній Раді порушили питання щодо визнання на державному рівні жахів голодомору. Виступаючих депутатів слухала уважно, не пропускаючи жодного слова. Та коли знову і знову Петро Симоненко з прибічниками говорили, що голодомору на Україні не було, що це брехня — краялося серце старенької. Не розуміла, як можна й далі не вірити ще живим свідкам, документам, кінохроніці, висновкам міжнародних комісій. Робити вигляд, ніби десять мільйонів невинно убієнних українців — це вигадка…
Надія зажевріла у серці Франціски Томагашевої, що нарешті про старих і немічних потурбується уряд і місцева влада і допоможе їм ділом, що хліба у жертв голодомору буде на столі вдосталь кожного дня, згасла після типової відповіді з Адміністрації Президента: “…ваше звернення надіслано на розгляд до Рівненської обласної державної адміністрації…”, підписаної головним консультантом П.Костюченко.
Їй дійсно подзвонили з обласної організації Всеукраїнського об’єднання ветеранів і сказали, що вручать медаль як ветерану війни, нададуть одноразову грошову допомогу у розмірі 20 гривень. Та й цю допомогу пані Франціска отримає тільки за умови вчасного обміну старого посвідчення ветерана війни на документ нового зразка, та ще й аж у травні, до Дня Перемоги. А їй вже 80 років, до соцзабезу серед зими дістатись старенькій важко. Непосильно вистояти у багатогодинних чергах. До речі, у Рівному зареєстровано лише 17 свідків голодомору.
Та не медалей і одноразових подачок домагалася свідок та мучениця голокосту. Вона сподівалася, та й досі сподівається, що факт голодомору в Україні визнають на державному рівні. Що всі жертви того беззаконня отримають хоча б якусь компенсацію за втрату здоров’я, за моральні збитки. Що додадуть до їхньої максимальної, але мізерної пенсії хоч яку копійчину, бо пенсії — 141,90, та надбавку у 9 гривень як ветерану війни, вистачає хіба що на оплату комунальних послуг, а на ліки й харчування — як прийдеться. Що у цих людей не закрадатиметься щодня думка “Хлібця б…”.
Медалі та меморіали — атрибути пам’яті, а живим потрібно вдосталь хліба, ліків та уваги, яка зцілює душу.