— Якщо не помиляюсь, ваша кар’єра розпочалася у “Правексбанку”…
— Так. Банківська кар’єра розпочалася у “Правексі”, а взагалі починав я на митниці. Навчався у Львівському університеті на економічному факультеті, і хоча здобував спеціальність “Облік і аудит”, усе життя мене “тягнуло” у банк. Коли ж уся група проходила спеціалізовану практику на підприємствах, я мав направлення на цукровий завод, однак уперто шукав собі практики у котромусь із банків. Знайомих у банківській сфері Львова у мене не було, тож ходив містом від одного банку до іншого й шукав, де би пройти практику. Після сьомої відмови (мовляв, у нас є діти наших працівників) я сів та склав список потенційних “практикодавців”. На той час я мав міжнародну стипендію, здобував червоний диплом і тим пишався. І якщо на перших співбесідах не розповідав цього, то згодом зрозумів: треба якось вирізнитися на фоні інших пошукувачів, хай навіть вони будуть доньками-синами дирекції. В Індексбанку мене таки взяли на практику, яка тривала десь 25 днів. Власне тоді прийшло розуміння, що саме банківська справа — це те, чим би хотілося займатися.
— А як же на митницю потрапили?
— Як кожен п’ятикурсник, шукав собі роботу. Так само, як і з банком було, без будь-якої протекції ходив, добивався, залишав резюме. На митницю прийшов спочатку на місце працівниці, котра взяла декретну відпустку, але із перспективою “закріпитися” і рости. Однак стиль роботи й життя митниці мені катастрофічно не подобався — дуже не люблю сидячої одноманітної роботи. Мені хотілося чогось більш динамічного — нових людей, нових подій, і в той же час задоволення якихось власних амбіцій. Та й зарплата, що пропонувала на той час митниця (якщо працювати чесно) не дозволяла навіть винайняти у Львові квартиру.
— Тобто фінансовий аспект теж зіграв свою роль?
— Чесно зізнатися, я людина меркантильна, до розумної міри, звісно. Поняття моральності та душевності мені не чужі, але дбаю і про фінансовий результат. Бо на голому ентузіазмі довго не проживеш. Тому, коли за тиждень до вручення дипломів до університету приїхали представники Правексбанку, які шукали “червонодипломників” та проводили з ними попередні співбесіди, я не вагаючись пішов. Співбесіду пройшов, однак ніяк не міг “вирватися” з роботи й поїхати на другий тур співбесіди у Київ. Зрештою, правдами та неправдами втік і поїхав у Київ — на інтерв’ю у департамент кадрів та розмову з власником банку паном Черновецьким. У департаменті кадрів попросили представити концепцію розвитку банку. А от із Черновецьким було не так просто — він людина важка у спілкуванні, та ще й посперечатися з ним довелося. Каже: поїдеш у Львів директором філії, а я візьми і скажи: не хочу у Львів, я звідти приїхав, хочу залишатися у Києві. Ну, думаю, пропала моя робота, бо ж Черновецький дуже не любить, коли йому говорять щось наперекір. Але ні — мене таки взяли на роботу. Спочатку було місячне стажування, де нас просто “накачували” практичними знаннями, а ми потім складали іспити. Ті, хто впорався з цими іспитами найкраще, ставали заступниками директорів відділень, або навіть директорами.
— З митниці відпустили?
— Відпустили. Хоч начальник мене “пом’янув незлим тихим словом”, ніби і доброзичливо, але такими “чоловічими” словами. Мені запропонували посаду заступника директора відділення одного із “Правексів” у Києві, хоча насправді цей “заступник” був суто номінальним, бо повноваження у мене були, як у директора. Просто директором можна стати, лише маючи три роки банківського стажу, а в мене цей стаж рівнявся трьом тижням. Пішов я очолювати відділення, немов із пістолетом на танк. Разом із клієнтами та працівниками вчився. Це був суцільний цілодобовий кошмар. Цілодобовий, тому що вночі снилася робота. Було дуже складно і водночас дуже цікаво. Цікавість перемогла. У відділення зросли прибутки, робота ввійшла у свою нормальну колію. І одразу захотілося змін. Їх довелося чекати недовго — надійшла пропозиція очолити луцьке відділення. А система у “Правексі” така: якщо ти кажеш “ні” — ти вже “не жилець”. Вибирати особливо не доводилось. Коли ж мене викликали до голови правління, то сказали, що поїду не у Луцьк, а в Рівне, директором філії. Ви ж говорили у Луцьк, — кажу. А мені у відповідь: це була перевірка на “вошивість”. Таке жорсткувате ставлення у банку — це норма.
— Чим же так суттєво відрізняється робота у Луцьку та Рівному?
— На той час луцьке відділення підпорядковувалося рівненській філії. Нині система трохи змінилась, але тоді очолити рівненську філію означало значно більшу відповідальність та навантаження. Особлива складність полягала у тому, що у Рівному філія була збиткова, мені ж поставили завдання вивести її на прибутки. Робота була справжньою “соковижималкою”. Щоп’ятниці — селекторні наради — вся Україна на телефоні, і щоп’ятниці хтось звільнявся. Можна було мати прекрасні показники, але потрапити просто під “гарячу руку”, не в настрій. Внутрішня конкуренція була дуже великою.
— Тобто за великим рахунком, ви зі студентської лави сіли у крісло директора філії…
— Саме так.
— А не страшно було?
— Я не з тих людей, котрі чогось бояться. Вважаю, треба постійно високо ставити собі планку. Хай навіть ти і не дострибнеш з першого разу, але якщо її свідомо опускати, то можна взагалі розучитися стрибати. У Рівному моя робота була не стільки з клієнтами, скільки з розширення самого банку — ми відкрили відділення в Кузнецовську, Радивилові, купили приміщення у Сарнах, Нововолинську, Костополі (зараз там уже працюють банки). Ставши директором філії у 23 роки, я отримав колосальний досвід.
— Скажіть, на вашу думку, лідерами народжуються чи стають?
— Думаю, людина народжується або золотим керівником, або золотим виконавцем. І виконавець у кріслі керівника не принесе жодної користі, так само, як і керівник у “шкурі” виконавця. Справа тут у масштабах мислення. Стратегічний і тактичний масштаб більше притаманний керівнику, локальний — виконавцю. Життя, по суті, це театр, і ти сам обираєш, ким тобі бути: актором чи режисером.
— Окрім лідерських здібностей, що вам допомогло зробити таку стрімку кар’єру?
— Люди кажуть, що наполегливість, а я це називаю впертістю. Якщо візьму щось собі у голову, то добиватимусь цього усіма можливими шляхами, йтиму навіть крізь стіни. Якщо докладати зусиль до здійснення мети, то навіть неможливе стає можливим. Головне — справді щось робити, а не просто лежати на дивані і мріяти: “от було б непогано, якби я став тим-то і мав би те-то”. Не треба заздрити комусь, треба намагатися перевершити тих, кому всі заздрять.
— Багатьом робота у банку видається спокійною, розміреною, я б навіть сказала затишною, однак роблю висновок, вона доволі стресова…
— Робота справді виснажлива. Клієнти банку бачать ввічливий і приязний персонал, іншого ж боку медалі — конкуренції, напруги та боротьби за клієнта — вони не бачать. Окрім того, всі ми люди, всі помиляємося. Але кожна помилка у банку коштує грошей. А робота керівника складна ще й тим, що доводиться нести відповідальність не лише за себе, а й за всіх своїх працівників та результати їхньої праці.
— Як же вдається боротися з такими стресами?
— Є люди, які знімають стрес алкоголем. Я — прихильник фізичних навантажень та здорового сну. А ще люблю танцювати, люблю дискоклуби, молодіжні тусовки, зрештою, я молода людина і це природно. У складних ситуаціях буває достатньо просто відіспатися. Ну й крім того, нічого дурного не полізе тобі в голову, якщо ти навантажиш себе фізично. Всі негативні емоції вийдуть разом із потом десь у спортзалі. А ще я дуже люблю природу, вона витягує весь негатив. Подивишся на зелений листочок, і на душі світлішає. Та й домашній затишок допомагає відокремитись і відпочити від робочих проблем.
— Давайте повернемося до банку, у кінцевому результаті ви таки звільнилися з “Правексу”. Чому?
— Філія стала прибутковою, тобто я виконав свою місію, мені стало нецікаво.
— Складається враження, що долати труднощі — це ваше хобі.
— Я справді люблю зміни, люблю створювати щось нове, люблю, коли складно. Коли ти “тріщиш” і ночами сниться робота, зате коли все вдається — це такий кайф! Це відчуваєш не лише ти, а й колектив. Із “Правексу” я пішов ще й з тієї причини, що отримав цікавішу пропозицію: мені запропонували більш стратегічну роботу, більшу незалежність, більшу свободу. У “Правексі” керівництво колективом засноване на конфліктно-конкурентних цінностях: керівництво навмисно провокує мікроконфлікти і спостерігає, хто ж вийде переможцем, та й не виключено, що тих “переможців” потім “відстріляють”. У “Брокбізнесбанку”, де я працюю тепер, цінності зовсім інші: на першому місці — людина. Крім того, він відрізняється більшою децентралізацією, прозорістю. Ну крім того, банк є співвласником бізнесу своїх найбільших клієнтів, що у “Правексі” не віталося. Та й власне, немає впливу особистості керівника на бізнес. Нині я працюю над відкриттям “Брокбізнесбанку” у Рівному. Зараз триває процедура реєстрації, тож уже влітку банк відчинить свої двері для рівнян.
— Дружина теж працюватиме у новому банку разом з вами?
— Ні. Я не прихильник того, щоб сім’ю переносити в роботу, а роботу – у сім’ю. Мені здається, кожен має працювати окремо, так ти краще віддаватимешся роботі. У мене гарна дружина, і коли вона поруч, то думаю насамперед про неї (сміється). Нині Оксана працює у кредитному відділі “Правексбанку”.
— А чи не було такого деспотичного бажання не відпустити дружину на роботу?
— Ні. Якщо жінка не працює, вона перетворюється у домашню мишку, а в мене дружина — особистість яскрава. Прагне самореалізуватися.
