Між тим грішки української опозиції по відношенню до патріотизму (бажання поскаржитися західним дядям, щоб ті покритикували місцеву “шпану”) неспівмірні з послідовною антипатріотичною політикою влади.
Хоча б такий факт. Не хто інший, як нинішня влада проштовхує ратифікацію в парламенті ганебної угоди про ЄЕП, за результатами якої життєво важливі стратегічні рішення щодо економіки України будуть ухвалюватися за кордоном.
І це при тому, що Україна зовсім нещодавно, під час конфлікту навколо Тузли, чула від глави кремлівської адміністрації погрозу бомбового удару.
І це при тому, що жодна держава не доведе до такої ганьби – добровільно дозволити комусь вирішувати свої справи.
І це при тому, що є незаперечний історичний факт – поневолення України 350 років тому, в результаті якого країна майже перейшла межу загибелі, починалося саме з невеличких поступок суверенітетом з боку Богдана Хмельницького.
І це при тому, що саме тоді, коли Україна перебувала в “єдиному євразійському просторі”, десятки мільйонів українців було цілеспрямовано винищено і Україна як народ і держава тільки дивом лишилася живою.
Однак в української влади власне, оригінальне розуміння патріотизму. Українська влада добре замацала це слово, як і багато інших вартісних для українців понять. Як правильно відзначив ще “вождь пролетарської революції”, найкраще загубити справу (у даному випадку – справу державності) можна зсередини, через участь у її нібито “реалізації”. Чим влада успішно й займається до сьогодні.
Що зроблено нинішньою владою для себе, видно неозброєним оком. А що ж нею зроблено для України?
“Досягнення” економіки
Україну минулого року спіткала дивовижна за своєю природою “зернова криза”. Ще тисячоліття тому древні розуміли, що роки бувають врожайними й неврожайними, звідси основне призначення тогочасних держав – зберігати надлишки врожаю в урожайний рік і розпродувати їх у рік неврожайний.
Це було відомо людям, які ще не цілком вийшли з кам‘яного віку. Однак ця наука виявилася занадто складною для української влади, перейнятої “кризовим менеджментом” та іншими подібними речами.
За даними Держкомстату, середня заробітна платня в Україні становила в листопаді 2003 року 490 гривень, або ж 91 долар. Візьмемо цю цифру на віру і порівняємо з досягненнями країн Східної Європи. Економічні умови України й Польщі на початку 1990-х були приблизно однаковими. Багато хто ще не забув, як 12 років тому поляки масово скупляли українські товари. Однак сьогодні в Польщі середня зарплатня – 500 американських доларів. У Чехії – 347 доларів, в Угорщині – 300.
У Прибалтиці, яка, як і Україна, була в колишньому СРСР, середня зарплатня в Латвії – 272 долари США, в Литві – 278, в Естонії – аж 351 долар. (Всі чифри – дані Міністерств праці держав Східної Європи на початок 2003 року.)
При цьому країни Балтії одразу після здобуття незалежності перебували в гірших умовах, ніж Україна, адже не мали власної великої промисловості та жодних природних ресурсів, а транспортні можливості Литви, Латвії й Естонії довгий час були паралізовані внаслідок блокади з боку СРСР, а пізніше – Росії.
Чому українці мають так мало у порівнянні навіть з цими колишніми соціалістичними державами, не кажучи вже про країни Заходу? Адже мільйони наших співвітчизників працюють на Заході набагато більше й важче, ніж місцеві мешканці.
Відповідь одна, класична: українці мають те, що мають. А решту вкрадено.
Посткомуністичну владу в 1989-1990 було відсторонено в Східній Європі, в 1991 році – в державах Балтії. Сьогодні ми бачимо досягнення цих країн.
Мільйони українців у тяжких умовах працюють вдома і за кордоном, і все це задля того, щоб результати цієї праці були зруйновані клептоманським стилем управління.
Клептоманія
як спосіб господарювання
Нині люди у всьому світі користуються комп’ютерами. На Заході завдяки своєму програмному забезпеченню мільярдер Білл Гейтс заробив свої мільярди.
В Україні олігархи теж мають мільярди. Однак їхні “досягнення” обмежуються переважно вирубкою лісів та привласненням власності, набутої не ними. Великий бізнес, що має ресурси на підкуп влади та лобіювання необхідних рішень, не використовується за призначенням, властивим його природі, і фактично не здійснює масштабних загальнонаціональних проектів.
Великий бізнес поводиться як “тимчасовець”, вкладаючи замало інвестицій в економіку держави й виводячи кошти за кордон. Можливо, в Україні справді назріла амністія капіталів, якщо після цього з них справно платитимуться податки.
В Україні запроваджено деструктивний тип господарювання, який не є і не може бути життєздатним. Все, що зроблено доброго в економіці України, зроблено всупереч владі, а не завдяки їй. Фактично, всі досягнення часів незалежності здійснено руками простих трудівників, дрібним і середнім бізнесом в Україні.
Однак саме прості трудівники, а також середній та дрібний бізнес перебувають під найбільшим тиском з боку корумпованого державного механізму та монополістичного капіталу. Саме ці продуктивні маси населення не можуть поки що постояти за себе, тож найбільше потерпають від корупційного тягаря.
Нещодавні події в Уряді, пов‘язані з відставкою Богословської, свідчать, що представники середнього бізнесу розуміють згубність економічної політики, спрямованої на штучну депресивність дрібного й середнього бізнесу. Справді, який сенс у збільшенні податків, якщо значну частину зібраного все одно буде, як завжди, розкрадено?
Нині влада вихваляється 5-8% зростанням економіки на рік. Це зростання відбувається за умов втрати колосальних ресурсів на корупцію, еміграції з країни мільйонів людей працездатного віку. Якщо ж в Україні будуть придушені корупція й хабарництво, створені сприятливі умови для роботи в Україні, то можна прогнозувати, що темпи зростання української економіки поб’ють чимало рекордів.
В Італії в 1950-60-х роках в умовах перших успіхів у боротьбі з корупцією економіка щороку зростала на 15-18%. Нині ця країна стоїть врівень з такими традиційно розвинутими країнами, як Німеччина, Франція й Велика Британія. Між тим, Італія ще в середині минулого століття мало чим відрізнялася від сусідніх аграрних Балкан.
Однак в Італії боротьба з корупцією була реальною, а не словоблудною, як в Україні.
