Рівненщину у Верховній Раді України представляють аж десять народних депутатів. П’ятеро — Юрій Ширко, Павло Сулковський, Віталій Цехмістренко, Олександр Абдуллін, Микола Шершун — обрані в мажоритарних округах. Решта — Василь Червоній, Сергій Олексіюк, Микола Кухарчук, Володимир Плютинський та Юрій Луценко — за партійними списками. Нічим особливим вони, судячи з результатів моніторингу “Лабораторії соціального аналізу ф-4”, який було проведено в період з 14 травня минулого року по 17 січня нинішнього року, на той час відзначитись не встигли. Серед тих, хто пропустив 50 відсотків і більше пленарних засідань у Верховній Раді, 25 народних депутатів, а лідирував у цьому списку Віталій Цехмістренко. Хоча він єдиний, хто за цей час подав проект закону до розгляду. Рівно половину засідань через хворобу пропустив і народний депутат Павло Сулковський. А от серед тих 38-ми народних обранців, які не пропустили жодного пленарного засідання під час першої та другої сесій, депутатів від Рівненщини немає.
Попри це виборці Рівненщини, здається, зовсім не переймаються тим, чи справді їхній депутат займається законотворчою діяльністю. Народ вже давно переконався: скільки законів Верховна Рада не приймає — життя не поліпшується. Це, очевидно, розуміють і депутати й пробують брати виборців іншим. Адже в розумінні останніх добрий депутат той, який не просто часто приїжджає на зустрічі, а ще й привозить із собою подарунки у вигляді телевізорів, відеомагнітофонів, всіляку медичну апаратуру і дарує все це школам, клубам, медпунктам і лікарням. Якщо оцінювати депутатську діяльність за такими критеріями, то найбільше у цьому плані встигли Микола Шершун та Олександр Абдуллін, які регулярно роблять своїм виборцям подарунки, починаючи з понтонних мостів і закінчуючи магнітофонами. Та й постійну комісію Верховної Ради з чорнобильських проблем уже двічі привозили на Рівненщину. Добрий депутат і тоді, коли вислухавши горе-біду від старенької бабусі, допоможе їй 50-ма гривнями. Ще краще, коли не відмовить у цьому ще й наступного разу. І коли в селі кажуть: ”Наш депутат приїде”, з наголосом на першому слові, це означає, що громада депутата визнала.
Якщо кандидат у депутати має гроші, то шансів стати народним обранцем у нього значно більше, ніж у звичайного пролетаря. Але і гроші — не панацея. Адже Рівне, приміром, на фінансові можливості Ігоря Бакая не купилося і обрало своїм депутатом державного службовця Юрія Ширка. А от кілька північних районів замість земляка Івана Полюховича захотіли бачити своїм депутатом Олександра Абдулліна. До речі, Абдуллін, на диво, виявився дуже активним депутатом. І в округу буває часто, і в Кабмін вхожий. Та й подарунків у своєму окрузі роздав чимало. Загалом збагнути логіку виборця дуже важко і навряд чи колись комусь вдасться це зробити.
Депутатам обласної ради трохи складніше. Реально надати певну матеріальну допомогу своїм виборцям мають можливість хіба що голови райдержадміністрацій. На сесії та засідання комісій їм доводиться ходити, хоча, можливо, особливого бажання і немає. Можна, звісно, не ходити навіть півроку, за це нічого не буде, навіть зарплати ніхто не зніме — її просто немає. Але перед цим треба попрощатися з посадою у структурах виконавчої влади. Думати можеш що завгодно, а голосувати треба так, як потрібно. Знову ж таки, за даними Комітету виборців найчастіше навідуються у свої округи й ведуть прийом виборців Віктор Данилов, Роман Василишин, Віктор Матчук, Василь Берташ. Їхні зустрічі регулярно висвітлюються в місцевій та обласній пресі. Щоправда, важко розділити, коли голови райдержадміністрацій, яких у нинішньому скликанні 12, приймають виборців як депутати облради, а коли — як голови райдержадміністрацій. Службові обов’язки змушують господарів району часто роз’їжджати по селах. Таке поєднання у першу чергу вигідне для них, оскільки є можливість надавати матеріальну допомогу не із власної кишені, а з державної. Та й спонсорів на ту чи іншу справу голові райдержадміністрації знайти куди простіше, ніж його колезі, який не обіймає посади у виконавчій владі. До того ж, дорікнути такому депутату, що він недостатньою мірою виконує свої обов’язки, навряд чи хто наважиться.
Загалом, обов’язки депутата облради, як мовиться, “не пильні”. Рішення, які приймаються на сесії, спочатку обговорюються в “білому домі”. Оскільки у нинішньому складі облради більшість на стороні влади, то зрозуміло: як у верхах вирішать, так воно й буде. Відтак особливої ініціативності серед членів фракції “Злагода” на сесіях спостерігати не доводилось. Вони практично завжди мовчки піднімають руки на прохання Романа Василишина голосувати. Час від часу палки в колеса вставляють “нашоукраїнці”. Але 14 штиків, які має фракція, при прийнятті рішень у більшості випадків ніякої погоди не роблять.
Особливих надій на те, що депутати облради нинішнього скликання запам’ятаються чимось особливим, немає. Більшість з них такі ж слухняні, як і ті, що сиділи в депутатських кріслах до них. Зрештою, за такої політичної системи влади іншого бути просто не може.
