Але кого не спитаю, чи є якісь особливі секрети підприємливості? — ніхто пояснити не може. Чи це тому, що мої рідні та знайомі протягом усього життя ходили на роботу, отримували зарплату, а про підприємливість ніколи не чули? У чому особлива суть цієї вашої підприємливості?” А й справді: що ж то таке підприємливість?
Пропоную тобі, читачу, тест на підприємницьку дотепність. Припустимо, що ти — досить посередній боксер і дуже посередній шахіст. Шансів на отримання нагород практично немає. Як зробити так, щоби шанси на отримання приза суттєво збільшились? Але при цьому не змінювались ні тренери, ні режим тренувань, не застосовувалися жодні протизаконні дії? Здавалося б, відповіді немає, бо таке неможливо. А що, коли ось так: взяти участь у шаховому турнірі серед боксерів або у боксерському чемпіонаті серед шахістів? Відчуйте різницю! Це завдання для першого підприємницького класу. А ось які завдання розв’язують справжні гросмейстери.
Від Володимира Співаковського
— До 1992 року наш ліцей “Гранд” почав швидко розростатися, і старе приміщення невеликого дитячого садочка стало затісним. Треба було щось більше. Де його взяти? Купити — дорого, та й не хотілося, чесно кажучи, потрапити до категорії “прихватизаторів”. До того ж ходиш, випрошуєш, а у відповідь, як зазвичай, — зверхня відмова й непомірні хабарі.
І тоді я пішов на хитрість. У Києві тоді було чотирнадцять районів. Я написав листи керівникам усіх районів із проханням аудієнції. Третина взагалі не відреагувала, друга третина байдуже вислухала, а от “золота” третина, яка залишилася, зацікавилась. Я заходив до високого кабінету, вітався, називав себе і виголошував таку промову: “Ліцей для обдарованих дітей “Гранд” — це гордість країни, як Оксфорд в Англії. Було би добре знайти йому гідне місце у місті — і престижно, і вигідно. Та й ви як влада покажете себе турботливими про високоякісну освіту. У зв’язку з тим, що пропозицію про такий унікальний навчальний заклад отримали всі чотирнадцять районів, ми влаштовуємо тендер на право мати такий розкішний навчальний заклад, як ліцей “Гранд”, в одному з районів. Хто запропонує кращі умови — у того буде найкраща школа у Києві”. Одинадцять районних керівників мені відмовили, а три — Дарницького, Залізничного та Московського районів — вирішили всерйоз змагатися. Ситуація, яка здавалася спочатку безперспективною, стала навпаки — виграшною: тепер вже не я просив (тоді за приміщення йшла справжня “вовча” війна), а райони виборювали право мати таку чудову школу. А я, мов перебірлива наречена, обирав. Таке відчуття ні з чим не зрівняти! Кращий варіант запропонував Московський район (зараз Голосіївський). І ми досить швидко переїхали у приміщення на вулиці Жилянській. Досі я вдячний керівникам цього району за мудрість, далекоглядність та довіру. Я їх ніколи не підводив. Михайло Булгаков був дуже далекоглядним, коли писав вічну фразу: “Ніколи й нічого не просіть у сильних миру цього. Самі прийдуть і самі все дадуть”.
А ось ще один приклад підприємливості від Володимира Співаковського.
— За кілька місяців до початку 1994/95 навчального року з’ясувалося, що в Україні немає зошитів і, як кажуть, не передбачається. А я належу до такого розряду людей, які просто щасливі, коли у країні чогось немає. І ми вирішили “закидати” країну зошитами. Однак виготовити звичайний учнівський зошит у клітинку чи лінійку не так вже й просто. У зошиті все, і у першу чергу папір (його хімічний склад, білизна, щільність), повинно відповідати досить високим санітарно-гігієнічним вимогам. А який в Україні був папір на початку 90-х років? Жовтий і тонкий. Тому ми (дивувати так дивувати) розмістили замовлення на 10 мільйонів зошитів у Словаччині, де нас уже добре знали як надійних партнерів (там ми друкували дитячі книжки), і не було проблем ні з папером, ні з його якістю.
Головна проблема полягала у тому, що наше замовлення треба було проінвестувати! Тобто знайти гроші, і багато! Але де? Як завжди, джерело було одне-єдине. Гроші можна було взяти лише з повітря. І сподіватися, що знову спрацює теорія “двох ходів”. Адже зовсім не обов’язково друкувати зошити за свої гроші.
Події розгорталися так. Одного разу в Москві у своїх партнерів я пригощався льодяниками до чаю в їх офісі і з’ясував, що ці диво-льодяники продаються у Росії погано.
— А в Україну ви їх не пробували завозити? — запитав я. На мене подивилися… І через тиждень надійшла пропозиція від закордонного виробника цукерок-льодяників “Зула” на просування цього продукту в Україні. І от ми запропонували просувати льодяники у вигляді інформації про них на обкладинках зошитів. Ми пояснили, що школярі, сидячи на нудних уроках, будуть, може, й учителя слухати, і водночас читати на обкладинці зошита інформацію про цукерки, вивчаючи її поступово напам’ять. Дивіться самі, казали ми: цільова аудиторія — ідеальна, позиціонування 100-відсоткове.
Ми замінили на обкладинці табличку множення і правила поведінки учнів на рекламу імпортних льодяників. Була, щоправда, пересторога, що проти нових зошитів виступлять чиновники Міністерства освіти. Але ми їх переконали у корисності цих цукерок для здоров’я, адже у їх складі не було цукру, та ще й вітамінізовані. Ми розуміли, що коли зошити почнуть продаватися, а інших у магазинах немає, жодне міністерство нічого вже не зробить.
Виникли інші ускладнення. Від “Зули” рекламні гроші ми напряму отримати не могли, тому що бюрократична машина зовнішньоекономічної діяльності вимагала корумпованих узгоджень у “слуг народу”. Ми вирішили застосувати законну схему використання давальницької сировини. Однак давальницькою тоді визнавалася сировина, якщо питома вага її у загальній вартості товару перевищувала 50%. Це була непереборна перешкода, ну, не везти ж нам у Словаччину свій папір, якого, зрештою, у нас тоді й не було. І тоді ми зробили несподіваний “хід конем”. Якщо давальницька сировина належала до розряду матеріальних (ліс, труби, папір), то на нього був прейскурант. А яка, подумали ми, ціна творчої роботи, креативу? Ну, скажімо, дизайну обкладинки зошита?
І от ми на митниці, перед перетином кордону зі Словаччиною, офіційно зареєстрували рекламний макет обкладинки з інформацією про льодяники “Зула” як інтелектуальну власність вартістю $200 000(!). Це був наш давальницький креативний внесок у виріб. Зараз багато хто сперечається про ціну інтелектуальної праці, часто занижуючи і навіть знецінюючи її. А ми вирішили свою працю оцінити адекватно дорого. При цьому наша совість була абсолютно чистою! Завдяки такій схемі зошити виходили удвічі дешевшими, та ще й на якісному папері, та ще й з давно забутою розкішшю — промокашкою.
Митники були у стані справжнісінького шоку. Коли вони побачили блискучий металевий дипломат з безліччю замків та шифрів, як у Джеймса Бонда (зовнішній антураж дуже важливий), вони попросили його відкрити. Ми були до цього готові і розіграли сценку: половину шифру накрутив я, половину — мій заступник. Відкриваємо дипломат, обережно дістаємо оксамитовий спеціальний футляр, а в ньому — плівки дизайну обкладинки великого формату. Вони таких плівок в житті не бачили. “Скільки-скільки?” — у митників очі полізли під фірмові кашкети. “Двісті тисяч” — спокійно відповів я. Це був час, коли ще можна було чимось вразити. Вони ще раз подивилися, усміхнулися, дехто покрутив пальцем біля скроні, але всі документи підписали, адже формально не було до чого причепитися.
Так ми розв’язали непомірно складне завдання. Фірма-виробник льодяників, оплативши виробництво зошитів, отримала потужну й маловитратну рекламу, згодом продала кілька сотень контейнерів “прозорих твердих цукерок із застиглої суміші цукру з фруктовим соком”. Діти отримали чудові зошити за низькою ціною, чому надзвичайно були раді батьки. Міносвіти вперше за багато років не мало численних скарг від батьків. Уряд отримав свої податки, люди — роботу, а ми — свої трудові 50 відсотків. Ніхто не програв. Ніхто не нажився за рахунок інших. Ніхто не порушив жодного закону. Схема “двох ходів” учергове була філігранно виконана.
Від Ігоря Губерникова
Такі проекти, читачу, — це найвищий пілотаж! Мине час, і ти зможеш так працювати. Але зараз ти поки що тільки на початку шляху. А у всіх доріг є одна особливість — ними треба йти. Як підготувалися до дороги, і як нею пройшли наші герої — про це у наступній публікації, через тиждень.
Автор і організатор Національної програми “Будь багатим” Ігор Губерников
Для листів читачів:
01159, Київ-159, а/с 31, Губерникову
e-mail: 100kingsua@zeos.net
