Підсумки перепису: що змінилося?

Цифри, звичайно, це лише цифри. Але що вони означають? Чи справді деякі з них говорять про неблагополуччя, як це уявляється на перший погляд? Насамперед, це стосується змін структури населення за регіонами.
Перепис виявив, якщо в середньому по країні населення скоротилося на 6%, то у західних областях цей відсоток значно нижчий, ніж в областях південного сходу. Наприклад, у Волинській, Закарпатській та Рівненській областях число мешканців залишилося на рівні 1989 року – незважаючи на масовий виїзд остарбайтерів і несприятливі соціально-економічні умови. Всього на один-два відсотки скоротилося населення Івано-Франківської, Тернопільської та Чернівецької областей, на 4% – Львівської. Тоді як жителів Чернігівщини стало менше на 12%, Луганщини – на 11%, Донеччини та Харківщини – на 9% , Дніпропетровської області – на 8%, Одеської – на 7%.
Що стосується скорочення населення в цілому по країні, то, слід визнати, особливої української специфіки тут не спостерігається. Абсолютно аналогічний процес відбувається в усіх європейських країнах. Така ось європейська тенденція падіння чисельності — народжують менше. Певна річ, згодом починаються всілякі проблеми з гастарбайтерами і т.п., але це – явно не український головний біль.
Регіональний аспект. Теж, загалом, цілком звична міграція сільського населення у міста. Ну а тут, по-перше, набувають сили вже й звичаї міських жителів, та й, по-друге, важко у першому поколінні думати про великі родини, треба швидко соціалізуватися, що непросто. Зрозуміло, що мігрувати буде населення не благополучних областей, а з виснажених районів. Тобто в цій частині підсумки перепису – вже як би квапливо й нечітко його не було здійснено – якогось подиву не викликають.
Найбільш істотні зміни перепис зафіксував у національно-мовній сфері. Виявилося, що, незважаючи на загальне падіння чисельності населення, чисельність українців не лише не скоротилася, але навіть зросла більш ніж на сто тисяч чоловік. Ну а кількість росіян за національністю скоротилася майже на 27%, тобто на 3 мільйони.
Питання таке: чи важливо це, а якщо так, то що означає? Є певні сумніви щодо того, що ці цифри варто сприймати надто всерйоз. Одні запитували, інші відповідали, і що? Тут можна думати про те, хто і як записував, про погрішність переписувачів або, навпаки – про деякі тенденції самоідентифікації громадян. Але перепис як привід до самоідентифікації – це не дуже серйозно.
Певна річ, можна констатувати: “українців стало більше”. Але тільки, що це означає? У відношенні до чого ця різниця може бути істотною? Де в Україні є наявною інакшість, щодо якої треба визначитися? За якими параметрами, за якою границею українці повинні категорично відокремити себе від росіян? І – навпаки?
Інше соціокультурне середовище? Але Україна зовсім не моноцентрична, а тому й жодних спеціальних відокремлень тут зовсім не відбувається. З іншого боку, де, скажімо, російська громада реально – чи проводить вона якісь дії, викликані бажанням зберегти інакшість своїх членів? Може, кухня у росіян та українців в Україні різна?
Мовне питання? Але російська та українська – близькі мови (що наочно демонструє все той самий суржик). А коли в одній телепрограмі співіснують дві мови, коли вони навіть в одному газетному абзаці, то про яке мовне протиставлення може йтися? Мова навчання? Але в ситуації, коли є дві мови, це питання зручності й наявності підручників з відповідної дисципліни. Ці мови відрізняються не принципово. Так само як і немає якихось принципових матеріальних – у тому числі майнових, не кажучи вже про побутові – відмінностей українських росіян від українців. Та, взагалі, й по політиках так вже особливо й не скажеш – хто є хто …
Це не ситуація, скажімо, Латвії, коли навіть знання мови не означає включеність до загальнодержавного соціуму – там соціокультурні засади різні: селяни, городяни, всі завжди просувають своїх, а національне питання взято за базову цінність держави. Такий випадок у пострадянських державах зустрічається часто, але це явно не випадок України. Що, насправді, велика вдача.
По суті, Україна цілком відповідає європейській тенденції: там-то вже виросло покоління, яке не знає кордонів, а мова настроюється залежно від країни, як телефон у роумінгу – нехай навіть і бувають проблеми з якістю зв’язку. Тож поняття “українець” може означати насамперед громадянську приналежність людини.
Це цілком відповідає загальноєвропейській тенденції. І навпаки, якщо країна мислить у рамках “права націй на самовизначення”, як було прийнято до початку об’єднавчих процесів у Європі, то вона опиняється в суперечності з нинішніми тенденціями – у чому полягає, наприклад, проблема згаданої Латвії, яка дотримується схеми “як було до 40-го року”, навіщось репродукуючи її за цілком інших обставин.
По суті, питання не в тому, якою мовою говорять люди, а – про що вони говорять? Це питання про наявність спільних тем для розмови, про те, всередині якої соціокультурної спільності вони живуть, з чим себе співвідносять. “Російські українці” вже саме “українці”, а не “росіяни”… Вони включені у життя зовсім іншої держави, що не становить для цієї держави абсолютно ніякої проблеми, з тієї причини, що тут – їхня країна…