Пожертвував власними ногами, щоб врятувати 32 побратимів — саме так про свою історію говорить військовий Андрій Соломін. Уродженець Луцька, ветеран АТО та військовослужбовець 100-ї окремої механізованої бригади, він рік тому під час бойового зіткнення втратив обидві ноги. Та навіть після важкого поранення не втратив сили духу, віри в Україну та бажання підтримувати інших захисників.
Від строкової служби до фронту
Військова історія Андрія розпочалася ще у 2014 році під час строкової служби у десантних військах у Львові. Згодом він був призваний до складу 51-ї окремої механізованої бригади, де виконував обов’язки механіка у відновлювально-ремонтному батальйоні.
Після початку повномасштабного вторгнення чоловік без вагань став на захист держави. Спочатку служив у територіальній обороні, а згодом продовжив службу у складі 100-ї бригади.
— Я давно хотів навчатися на військового та стати хорошим командиром. Коли з’явилася така можливість, вирішив нею скористатися, — згадує Андрій Соломін.
День, який змінив усе
Фатальний бій стався під час заміни підрозділів на позиціях. Андрій Соломін уже командував ротою та разом із бійцями перебував на передовій. За його словами, ситуація швидко ускладнювалася, адже сусідні підрозділи почали відступати, а загроза оточення ставала дедалі реальнішою.
— Я завжди вважав, що офіцер має заходити на позицію першим, а виходити останнім. Коли почали відходити, відчув сильний удар і впав на спину. Тоді зрозумів, що ніг у мене вже немає, — розповідає військовий.
Попри поранення, він продовжував координувати дії побратимів та тримати оборону.
Вісім годин між життям і смертю
Після поранення побратими наклали турнікети та евакуювали командира. Спочатку його доставили до села Новокалинове, де довелося чекати подальшої евакуації.
— Ми провели в гаражі близько восьми годин. Чесно кажучи, до кінця не був упевнений, що нас зможуть евакуювати. Але всі трималися, — згадує Андрій.
Пізніше його доставили до стабілізаційного пункту. Попереду були складні операції, лікування та боротьба за життя.
Шість хвилин клінічної смерті
Під час порятунку військовий пережив клінічну смерть.
— У мене була шестихвилинна клінічна смерть. Це складно пояснити словами. Але я повернувся і сьогодні розумію: усе було недаремно. Втративши ноги, я допоміг врятувати життя 32 захисникам. Це була дуже висока ціна, але я зробив би так само ще раз, — говорить військовий.
Найбільша підтримка — родина та побратими
Пройти складний шлях відновлення Андрію допомагають рідні та друзі.
— Моя родина, дружина та близькі люди — це головна підтримка. Вони поруч, вірять у мене і дають сили рухатися вперед.
Особливе значення для нього мають слова побратимів.
— Коли хлопці підходять і кажуть, що ти врятував їм життя, це дуже багато означає. Тоді розумієш, що все було недаремно.
Читайте також: «Я з тобою». Батько і син з Острожчини понад чотири роки служать разом у ЗСУ
Здатися — не варіант
Попри всі випробування, Андрій не дозволяє собі опускати руки. Сьогодні він проходить реабілітацію, навчається жити у нових умовах та продовжує надихати інших захисників власним прикладом.
— Здатися — це не варіант. Я переконаний, що повернувся сюди не просто так. У кожного з нас є своя місія. Вірю, що складні часи народжують сильних людей, а найголовніше — залишатися вірним собі, своїй країні та своїм принципам.
Сила, яка надихає
Історія Андрія Соломіна — це історія про мужність, самопожертву та справжню любов до України. Втративши найдорожче заради порятунку побратимів, він не втратив головного — віри, сили духу та бажання жити далі. Саме такі люди щодня нагадують, якою ціною виборюється українська свобода і чому кожен із нас має пам’ятати про подвиг наших захисників.
