Микола Христич — а саме так звати майстра — слів на вітер не кидає. У кріслі-гойдалці його роботи відпочивала Людмила Кучма, за різьбленим столиком-баром попивав каву вдома у майстра, в “панельці” на вулиці Коновальця, брат Віктора Ющенка, а кресленнями унікального трону з двоголовим орлом наполегливо цікавились люди, наближені до Володимира Путіна. Одного “орла-крісло”, тільки не такого вражаючого за розмірами, Христич колись уже продав. Купив спершу один урядовець, потім депутату перепродав, той, подейкують, перепродав його ще раз, перед виборами, зрештою нині, кажуть, президент Італії в Христичевому кріслі з рівненського дуба часом посиджує. Ну, а майстер… Майстер мріє про нові вироби. Президентського, звичайно ж, рівня.
Замість жіночої білизни —
дубовий ексклюзив
Співрозмовник так захоплено розповідає про магію дерева та премудрості виготовлення виробів із нього, що може здатись, ніби ледь не з народження він увесь час проводив із інструментом і хитромудрими кресленнями в руках, біля дубових колод у майстерні, просякнутій запахом лаку. Проте насправді хобі, що стало нині для пана Миколи справою життя, з’явилось не одразу. Уродженець Запорізької області, Христич — колишній льотчик. За плечима — Кременчуцьке льотне училище цивільної авіації, і далі — “сім тисяч над землею”… А потім — аварія, несподівано, як це зазвичай у житті буває, і, відтак, — непрості, не одного дня роздуми: а чим займатись далі? На землі.
А на землі на той час вирувала базарна стихія. Романтику польоту за штурвалом літака витіснила в свідомості юнаків дев’яностих “романтика” картатих “кравчучок”. “Прикро було дивитись, як здорові лобуряки на базарі цигарки чи жіночу білизну продають, — пригадує пан Микола, — не міг уявити, що стоятиму поруч із ними. Думав: треба зайнятись чимось особливим, таким, до чого ніхто б не додумався”. Відтак вибір зупинився на дереві.
Сам лише майстер, ну хіба ще дружина Тамара, вірна супутниця й порадниця у справах, та син, що працює нині з батьком пліч-о-пліч, знають, як нелегко давались перші кроки, скількох недоспаних ночей коштували оті перші вироби, які нині тішать око приватних колекціонерів США, Канади, Великобританії, Італії, Німеччини… Кожне крісло Христича виготовляється в єдиному примірнику. І все майстер робить сам: від ескізу — й до готового виробу.
Останні п’ять років свої знамениті крісла Микола Христич не продає. За безцінь — не хоче, а справжню цінність виробів, за його твердженням, усвідомити може далеко не кожен. Та, зрештою, куди йому поспішати — сам майстер оцінює термін служби своїх крісел у 300-400 років, а один практичний англієць, простукавши їх уздовж і впоперек, упевнено заявив: прослужать і довше. А на повсякденне життя пан Микола нині заробляє, розробляючи для одного з підприємств дослідні зразки кухонних меблів.
Дерев’яна рушниця в стінах парламенту
Здавалося б, це приватна справа майстра — купить хтось його недешеві, відверто скажемо, вироби чи ні. Та на питання можна подивитись і під дещо іншим кутом зору. Коли щось робиш власними руками і знаєш, що вмієш робити свою справу добре, з’являється та особлива впевненість у собі й самоповага, коли усвідомлюєш: ти маєш право оцінювати з власної “дзвіниці” те, що діється довкола. Отож, послухаймо майстра:
— На одне крісло в мене йде чотири дошки. Це півстовбура дуба. А скільки таких дубів — гігантів справжніх, яким по двісті-триста років — везуть і везуть нині здоровезними трейлерами на Європу!.. Скільки таких дубів треба продати, щоб отримати суму, яку можна було б вторгувати за один майстерний виріб із деревини — якби їх виробництво “на потік” поставити!.. Мені один чоловік у Києві так сказав: коли в Україні закінчаться дуби — хто з нами в світі розмовлятиме? Та вони ж нам потім нашу ж сировину й продаватимуть — тільки втридорога. А ми замість того, щоб налагоджувати в себе виробництво, викачуємо на продаж усі ресурси, які тільки можна. Я і Леоніду Кучмі хочу при зустрічі сказати — а впевнений, що рано чи пізно вона відбудеться — щоби звернув увагу на масовий вивіз сировини з країни. А іноземці потім приїжджають до нас, дивляться на наш уклад життя, і думають, що за сто доларів можна пів-України скупити… Але не все ж тільки продавати й перепродувати треба — колись і про виробництво потрібно починати думати. А у нас про відкриття нових заводів і фабрик не почуєш — тільки бари і аптеки будують, аптеки і бари. А головне — ніхто не каже вголос, чому все так. Чому вимирає нація, чому розкрадають підприємства, чому дітей бояться народжувати? Пишуть про це скрізь, але хоч би хтось чітко і ясно сказав: хто в цьому винен. Ну не може ж бути так, що немає винуватців!.. Хтось же за те все відповідає. І головне, знають же всі, але не кожен хоче мати неприємності на власну голову…
…Гладжу рукою дерев’яного собаку, що підпирає крісло з “мисливської” серії. Лакований дуб випромінює міцність і надійність — такий справді з поважними мовчазними століттями асоціацію викликає, а не з мінливими принадами прихватизаційно-псевдоринкової доби.
— А знаєте, який рейвах мої дерев’яні рушниці у Верховній Раді наробили? — виводить мене з задумливого стану гостинний господар. Переводжу погляд на спинку крісла й розумію, про що йдеться: по обидва боки спинки вмонтовані мисливські рушниці з оптичним прицілом — справжні-справжнісінькі, але … теж з дуба. А майстер тим часом розповідає:
— У лютому возили з дружиною крісла на виставку у Верховну Раду. Віз їх у машині, складені. Спинка окремо, рушниці окремо. Так на вході до парламенту охорона мене “пригальмувала”. Як побачили рушниці — так схвилювалися, почали перемовлятися голосно між собою: зброю, зброю до Верховної Ради несуть! Що за зброя, звідки, хто дозволив?.. Почав пояснювати, дістав фотографії готових виробів, переконав хлопців, що рушниці — направду дерев’яні і є лише складовою таких самих дерев’яних виробів… Та я вже звик до такого здивування: колись, пригадую, возив крісла на звіт майстрів мистецтв Рівненщини у Києві — так рано-вранці, ще коли виставка не відкрилась, двоє офіцерів СБУ приїжджали дивитися, що це за зброю з Рівного привезли…
Із відомих рівнянам народних обранців до Христичевих крісел під час недавньої виставки приглядались Олександр Волков, Микола Жулинський, Микола Шершун. Але загалом небагато парламентарів працювало в той день у стінах Верховної Ради. “Нам дозволили посидіти трохи в сесійній залі, — ділиться враженнями дружина майстра пані Тамара. — Так що побачили ми зсередини, як наші депутати працюють. Враження співпали з телевізійними кадрами: отак само пристрасті киплять, всі між собою перемовляються, щось постійно обговорюють жваво, якісь справи на ходу вирішують… Хоча загалом небагато людей того дня в залі було, здається, якийсь соціальний законопроект обговорювали…”
Як Ющенко у Рівному
бар не купив
— Ну, а брат Ющенка щось придбав собі з ваших виробів? — цікавлюся. — І взагалі, якими вітрами занесло його на наш мікрорайон Північний?
— Це я вже потім дізнався, що то брат Віктора Ющенка в мене в гостях був разом із одним бізнесменом одеським. А до Рівного він на одну з виставок приїжджав кілька років тому. Зацікавились гості моїми виробами — і прийшли на каву. Одесит, пригадую, трохи коньячку випив, а його супутник, як зараз пам’ятаю, — ані грама… Нічого вони, щоправда, тоді не купили.
Ющенко-молодший теж про вироби Миколи Христича знає — ще коли Нацбанком пан Віктор керував, упав йому в око на виставці в нашій облдержадміністрації пересувний бар. Хтось із наших обласних керівників, із найкращих, певно, міркувань, узяв і сказав, що це, мовляв, одне з відомих наших деревообробних підприємств такі речі виготовляє. “Гонець” від Віктора Ющенка побував у цьому недалекому від Рівного селищі, але на сліди виробництва вищезгаданого бару, звісна річ, не натрапив…
— Ось так завжди, — кажу, — в потрібному місці і в потрібний час не кожному опинитись вдається…
— Не кажіть. Коли минулого літа Анатолій Кінах, ще будучи прем’єром, приїхав до Рівного й повезли його на подібну виставку — він відразу до мого крісла попрямував. Щось сказав швидко й неголосно — чи то “в Кабмін би такі”, чи то щось інше — брехати не буду, людно там було і тісно. Чую, Микола Сорока відразу комусь із помічників якесь доручення дає. “Зрозумів?” — перепитує. Потім я поїхав з дружиною в село, а приїжджаю — й на автовідповідачі шість дзвінків з київської урядової АТС зафіксувалось. Але більше вже не телефонували. А незабаром і Кінах у відставку пішов…
— Тепер вам, певно, з Януковичем знайомитись треба…
— У мене і президентське крісло в проекті розроблене: центральний елемент — тризуб, а в нього вплетені шовкові стрічки. Думаю, ще зроблю колись. Людмила Кучма коли в моєму кріслі посиділа — було це на виставці в Українському домі, торік у грудні, — то дивувалась: із Африки, каже, плетені крісла везуть, але в них не погойдаєшся так, як у наших…
