Усі ті, в чиєму житті війна залишила глибокий слід, неохоче розповідають про деталі військових сутичок, адже війна — це в першу чергу смерть та біль, а вже потім героїзм та відвага. Але призначення Дня Перемоги та кожного прожитого нами дня — пам’ятати і вміти робити висновки. Історію рівнянки, ветерана Великої Вітчизняної війни, відважної жінки, яка рятувала життя поранених і визволяла 2 лютого 1944 року наше місто, Віри Миколаївни Болоніної розповідає правнук Сергій. Він — курсант Острозького обласного ліцею-інтернату з посиленою військово-фізичною підготовкою — прагне бути носієм історичної спадщини свого роду і скрупульозно вивчає його історію:
— Війну моя прабабуся зустріла у 140-й дивізії прикордонних військ НКВС, у складі якої перебувала до Перемоги. До початку Великої Вітчизняної війни вона навчалась у медичному інституті в Росії, в Омській області. Військових спеціалістів там готували у пришвидшеному темпі. Відучившись там лише близько року, бабуся відправилась на фронт, — розповідає про довоєнну молодість правнук Віри Михайлівни.
За освітою Віра Михайлівна фельдшер, тобто у війну на тендітні плечі 18-річної дівчини лягло чи не найтяжче завдання: лікувати, доглядати солдатів, бачити не лише військовий бій, але і його прямі наслідки. Для себе Віра Михайлівна зрозуміла, що у воєнні часи у медпрацівники повинні порівну поєднуватись холоднокровність та співчуття. Іноді потрібно було зібратися з силами і проявити сміливість, а іноді — скористатись іншими моральними якостями, підтримати людину.
— Моя бабуся працювала у госпіталі для тяжкопоранених. Найтяжчих хворих, із смертельними пораненнями відправляли саме до неї. Вона розповідала, що в один час в неї було 17 важко поранених солдатів. Усіх їй вдалося виходити, поставити на ноги, і лише один розвідник, із пораненням шлунка, не послухавши застережень не пити води, помер.
Віра Михайлівна брала участь у Курській битві, у Вісло-Одерській наступальній операції, у Празькій наступальній операції. На початку 1944 року дивізію, де Віра Михайлівна була начальником санітарного взводу, марш-кидком перекинули визволяти з окупації Рівне.
— Бабуся розповідала, що в місті було дуже багато слякоті, дуже брудно і воно було набагато меншим, ніж є зараз — від мосту на пивзаводі до Грабника, — уточнює Сергій. — Сама Луцько-Рівненська операція не була складною, німці, поспішаючи, будували оборонні позиції, але Червона армія звільнила місто буквально за кілька годин.
Перемогу 9 травня 1945 року Віра Болоніна зустрічала у Празі. Зруйноване та понівечене місто було раде вітати Червону армію визволителів. Але Віра Михайлівна не любить заглиблюватись у спогади про той день, і взагалі розповідає історії з передової тільки внукові після численних розпитувань. Одна з таких незвичайних історій — це історія бойового поранення Віри Михайлівни, одна з тих, які показують у кінофільмах.
— Бабусю поранили в Карпатах, поранили в ногу. Тоді вона була санінструктором розвідки. З розвідгрупою вони натрапили на “німця-кукушку”, що сидів у засідці на дереві. Він цілився бабусі в груди, але куля потрапила в Орден Червоної зірки, відрекошетила від нього і потрапила в ногу. Так бабуся залишилася жива і пораненою продовжила розвідку з групою.
Війна принесла для Віри Михайлівни не тільки неприємні картини в пам’яті, а й знайомство із майбутнім чоловіком Олександром Дмитровичем, з яким вони одружились на фронті і прожили разом 65 років.
— Прадідусь був призваний в Червону армію ще в 1939 році. Перебуваючи в одній дивізії, йдучи у війну пліч-о-пліч, він найбільше переживав за прабабусю, дуже її любив, намагався проводити з нею якомога більше часу. Про це я дізнався із щоденника Олександра Дмитровича, де той чи не щодня намагався нотувати деталі військових буднів.
Після війни сім’я Болоніних залишилася жити в Рівному, а Віра Михайлівна пішла працювати в пологовий будинок акушером, де і відпрацювала 50 років. І можливо, професійна діяльність Віри Михайлівни склалася символічною, адже на фронті, виходжуючи тяжкопоранених, проводжаючи людей на смертному одрі, у мирний час вона допомагала з’являтись на цей світ новонародженим.
Цьогоріч Віра Михайлівна разом із сім’єю традиційно планує відвідати парад до Дня Перемоги. У пам’яті шістнадцятирічного правнука Сергія Свято Перемоги залишається одним з найяскравіших. Любов до історії хлопцеві подарували саме його прадідусь та прабабуся. І юнак знає напевно, як це свято відгукується в душі Віри Михайлівни.
— День Перемоги багато для неї означає, вона пройшла через все це, вона бачила, що таке війна. Половина внутрішнього світу радіє, а половина плаче. Так ми перемогли нацизм, фашизм, виграли війну. Але виграли великою ціною, ціною людських життів. Та все ж, напевно, більше вона радіє, аніж сумує.
