Нещодавно зайшовши на свою сторінку в одній соціальній мережі, вжахнулася: уся вона рясніла повідомленнями про псевдоветеранів, котрі браво крокували Червоною площею Москви минулого року, хоча не мають жодного відношення до війни й бойових дій. Вони народилися після 1945-го, але нині гордо розміщують на грудях ордени й медалі. З одного боку їх можна зрозуміти – життя пенсіонерів на пострадянському просто далеке від забезпеченого, вони здебільшого на грані виживання. Проте чи такий обман вихід?
Мій дідусь воював. Кілька медалей та орден нині лежать у скриньці. Він рідко їх одягав навіть на День Перемоги. Здебільшого обмежувався “планочкою”, яка не кидалася в очі, але знавцям говорила багато. Так само мало він розповідав про війну. Принаймні мені. Можливо, не хотів травмувати мою дитячу психіку, бо ж запитувала, іще коли була геть мала, а потім, як подорослішала, запитувала не надто часто. Спогади – річ інтимна і не завжди приємна, а тому й ворушити минуле не завжди варто.
Його не один раз кликали у школу – розказати дітям про війну. Він завжди відмовлявся.
– Знаєш, тоді все було зрозуміло: одні праві, інші – ні. А тепер… Тепер все так перемішалося… Хто герой, хто – ні… Складно сказати і ще складніше пояснити дітям. Вони ростуть на інших поняттях, їм інакше пояснюють, інше розповідають, то чого я буду? – сказав він якось.
