Нещодавно довелося го-
ворити з одним із таких
заробітчан. Їхав він додому із неблизького зарубіжжя. Вийшло так, що його без роботи протримали чотири дні, обіцяючи зайнятість. Крім того, заробітчанин зі стажем зауважив, що за його спиною коїться щось незрозуміле. Адже роботи не давали, але й додому його відпускати ніхто не збирався. Довелося розіграти раптовий приступ печінкової хвороби. Благо, знав симптоми хвороби. Тільки тоді його “вивезли” на залізничний вокзал. А їхав він туди за порадою доброго знайомого.
— Це ті, хто поїхав першим, можуть на щось розраховувати, — твердив чоловік. — Зараз нашим уже нічого “ловити” у Західній Європі. Там навчилися обманювати не гірше наших. Ти там не людина — робочий механізм. До тебе таке ж ставлення.
Лише на цій поїздці чоловік втратив 200 “зелених”. Приплюсуйте до цього візу, дорогу і дрібні витрати. Одне слово, на півтисячі баксів він “влетів”. Тепер потрібно їх віддавати.
— Найкраще тим, хто має тут за що зачепитися, — сумно декларував неписану істину, — бо вдома найсолодша найгіркіша редька…
Зовсім не збираюся переконувати в цьому усіх, бо ж у кожного — свій план і свої методи. Та як на мене, то потрібно реально змінювати ситуацію у себе на батьківщині і не боятися, що на вас “наїдуть”, бо якщо боятися, то в ліс (тобто у життя) не ходити.
А недавно завітав у редакцію колега, який побував у Самарі. Фактично це російське Поволжя. І враження у нього від тамтешнього життя – шокуюче. Ще років п’ять-сім тому подібного й “не прокльовувалося”, але зараз…
— Наші багаті, порівняно з тамтешніми, зовсім не багаті, — констатував він свої спостереження. — У їхніх “нових” хіба що космодрому із зорельотом не вистачає. Але якби вони завтра продавалися, то вони б їх купили. Не тому, що вони їм потрібні, а просто так — для розваги. Бідні ж настільки вражають своєю бідністю, що аж страшно. Очі у них якісь такі страшні, що здається у них суцільна безвихідь. Знаєш чому у новинах вони увесь час показують центр Москви? Їм нічого показувати. Поволзькі села — це взагалі щось страшне: перекособочені хатинки, жодного городу, на полях суцільні бур’яни і у сорока селах жодної церкви. Враження гнітюче. З нашими селами порівнювати нічого. У нас таких сіл просто не існує. Я таких не бачив.
У центрі тієї ж Самари усе величне, помпезне. За триста метрів від центру купи сміття: консервні банки, риб’ячі голови, кульки, пакети, пляшки — все просто на тротуарі.
У нас, напевно, міліції у всьому міськрайвідділі немає стільки, скільки бачив на Красній площі у Москві. На залізничний вокзал без паспорта і білета не зайдеш – всюди патрулі. Бомжів і безпритульних жебраків “христять” гумовими кийками як щось третьосортне. Подивився — страшно стає. Таке враження складається, що їм до революції залишився один крок. Переїжджаєш за Хутір Михайлівський — зовсім інша країна. Правда, на Сумщині і Чернігівщині теж маленькі хатки, але вони не такі чорні і страшні. Поля впорядковані і головне — люди зовсім інші. Починаючи від кордону і далі — якась безвихідь в людських очах. Вони, правда, і не славилися ніколи великою любов’ю до праці, але раніше якось не так разюче воно виділялося. Тепер же щось страшне. У нас порівняно з тим — багата Європа у порівнянні з ними.
Не буду коментувати усього сказаного. По-перше пообіцяв, що не буду, а по-друге — нехай кожен робить свої висновки. У мене ж особисто складається враження, що оголошений на найвищому рівні рік Росії в Україні призначений зовсім не для народів, а для олігархів і грошових мішків — щоб мали змогу поділитися досвідом збагачення. Але це лише думка, яка зовсім не претендує на беззаперечну істину. Взагалі беззаперечних істин не буває, бо якщо це істина, то її нічого заперечувати — вона ж рафінована правда.
І все ж, якщо пророків у своїй Батьківщині немає, то даремно їх шукати й за межами Вітчизни.
