Ще у 1947 році родина Олексія Петровського отримала повідомлення про те, що він пропав без звістки 1944 року. Син Олексія Тихоновича, Василь Олексійович Петровський, з 1959 року наполегливо шукав бодай якусь звістку про батька. Знав лише, що на початку війни той лишився на окупованій території, оскільки за віком не підлягав мобілізації (1941-го йому було 38 років). Проте у січні 1944-го, після визволення Житомира, Олексія Петровського все ж призвали до Червоної Армії. Він служив у в/ч ПП 18979-А та брав участь у Львівсько-Сандомирській операції поблизу с. Суховілля Львівської області.
Про це OGO.ua повідомили з Ввсеукраїнської громадської організації “Союз “Народна пам’ять”.
Отримавши тяжкі поранення, Олексій Петровський потрапив до медсанбату та після надання першої допомоги був відправлений на підводі до госпіталю в м. Почаїв Тернопільської області. Але до місця призначення він не доїхав. Оскільки надії на одужання, на жаль, не було, його лишили на хуторі Бобрівці Лопушнянської сільської ради Кременецького району Тернопільської області, у хаті Джусь Василя Івановича. Офіцер супроводження разом з документами пораненого поїхав далі до Почаєва. Коли Олексій Тихонович помер, родина Джусь поховала його у себе в садку.
Всю цю історію про батька, від моменту поранення, син загиблого збирав по крупинках понад 50 років. Він звертався до дивізії, в якій служив батько, до медсанбату, куди той потрапив після поранення, та до госпіталю в Почаєві, куди його відправили. Дізнавшись, що до госпіталю батько не доїхав, Василь Олексійович простежив увесь шлях від місця, де батько отримав поранення, до госпіталю в Почаєві. Звернувся по допомогу до пошуковців з клубу «Стійкість» із м. Почаєва. У 1989 році, вивчаючи бойовий шлях 1176-го стрілецького полку 350-ї стрілецької дивізії, за згадками ветеранів цього полку та свідків з хутора Бобрівці (зараз с. Крутнів) їм вдалося знайти могилу Олексія Петровського та встановити його ім’я. Жінка, яка під час війни була ще дівчинкою, показала, де саме її родина поховала загиблого солдата, та навіть пригадала прізвище, яке він називав, і місце народження – село Барашевка на Житомирщині.
Після того, як місце поховання батька було знайдено, Василь Петровський звернувся до Тернопільської облдержадміністрації з проханням надати допомогу в ексгумації останків та перепохованні в рідному місті. Лише у листопаді 2011 року останки Олексія Тихоновича Петровського були ексгумовані Львівським КП «Доля». У квітні 2012-го вони були передані до Тернопільської обласної інспекції охорони пам’яток історії та культури, яка, у свою чергу, передала останки Житомирській обласній організації «Пошук» для перепоховання на батьківщині.
На урочистій церемонії перепоховання, яка пройшла 4 травня 2012 року на Смолянському військовому кладовищі Житомира з дотриманням усіх військових почестей, були присутні син загиблого, його онук з дружиною та правнук, який дуже схожий на прадіда.
«Ця історія – найяскравіший приклад того, що ніколи не можна опускати руки, намагаючись повернути з небуття загиблих захисників Вітчизни, – зазначив голова Житомирської обласної організації «Пошук» Олександр Ловинюк. – На це можна витратити роки і десятиліття, але воно того варте. Звісно, найбільша заслуга у тому, що Олексія Петровського було знайдено, належить його сину. Ми ж зі свого боку надали всю можливу допомогу, щоб герой отримав належну йому шану та гідну могилу».
ІНШІ СТАТТІ ДО ТЕМИ:
9 травня привітайте ветеранів!
Як у Рівному відзначатимуть День Перемоги
