Варто лише потрапити туди, де є бодай один бажаючий стати режисером. Не тим, кому слово дають раз у рік, та й то за столом на свята, а людиною, яка всім і кожному може показати ОГО-ГО, і не словом, а ділом. Отож, добивається такий спеціаліст до керма, і починає насаджувати артистам своє бачення вистави. Та, вчорашня гра, виявляється, повний абсурд, люди, які її створювали, бездарні, а виконавцям, очевидно, доведеться авральними темпами переймати майстерність нового режисера та підлаштовуватися під нього або ж сушити сухарі. Бажаючих поповнити велику армію безробітних, зрозуміло, знаходиться небагато, отож артисти беруться до роботи. Новий “віз” зі скрипом рушає, виконавці крекчуть під важкою ношею — керівник не ходить пішки, коли є спини підлеглих.
Режисер завжди хоче бачити поряд з собою вільні вуха та рот — для того, щоб вилити душу та почути чергові похвали. Люди, які не вміють розсипатися в компліментах, автоматично переходять у “масовку”, а згодом і взагалі зникають зі сцени. Так формується “вірна команда” безмовних виконавців — у театрі тіней, благо, голосом і волею володіти не обов’язково. Проте те, що демонструється творчим складом — ніщо порівняно з виставами ГОЛОВНОГО. О, це видовище достойне кращих світових сцен, адже вловити ілюзорність і фальш може лише найпильніше, найчутливіше серце. Складні фігури, приглушена підсвітка, що змінюється яскравими полисками, плавні чи різкі рухи. Залу не вловити механічності, усе те, що коїться поодаль, він сприймає за чисту монету. Подумати, проаналізувати? Навіщо, адже все так захоплююче.
Але вічно так не буде. Одного дня мовчазні фанати акторської професії тихо полишать свого геніального режисера. Можливо, для того, щоб піти в інший театр, а може, щоб назавжди піднятися з “підніжного” стану і ніколи більше не бути чиєюсь тінню…

Інші почуття вирують, коли намагаються порозумітися на вищому рівні. Готують гарні, великі круглі столи за участю багатьох відомих, знімають, транслюють, висвітлюють. Показують, як можна дійти згоди, гарно усміхатися, домовлятися. От тільки довіряти таким переговорам чомусь важко.
Здається, що найкраще знаходять порозуміння спільники, які мають обікрасти банк чи зірвати великий куш. Розробили план, прикупили обладнання й зброї, зробили свою справу, поділили гроші та й розбіглися. Якщо не перебили один одного під час поділу. Все просто і ясно, як божий день.
Навіть ніби рідним чоловіку й дружині не завжди вдається дійти згоди, здавалася б, у незначних побутових питаннях. Суперечки іноді розгоряються навіть навколо того, як краще картоплю порізати, щоб швидше насмажити. Але це все дрібниці. Незначні й безпечні.
Набагато серйозніші переговори на дуже високих рівнях, коли ділять владу, землю, сфери впливів. І такі домовленості не висвітлюють, не транслюють, не афішують. Тут вступає у силу принцип: пани чубляться, а в холопів чуби тріщать. Хіба зрозумієш зразу, чому раптом подешевшала гривня, подорожчав бензин, різко підскочило євро? Це відчувають на своїй шкірі пересічні громадяни. А починалося все десь там. Головні — порозумілися.

Ось довелося днями почути, що газета “ОГО” у занепаді. Зникла біла обкладинка, а з нею і все благополуччя як рукою зняло. Сперечатися з незнайомою людиною було якось незручно. Та й чи буде користь з якоїсь суперечки? Найкраще один раз побачити, аніж сто разів почути. А побачити є що. “ОГО” із тижневика стала щоденною газетою. Звісно, починати важко, тим паче немає серед рівнян такої доброї європейської традиції — щоранку читати свіжу газету. Й іноді зникає надія, що ця традиція у Рівному колись з’явиться. Адже люди часто думають, аби на кусень хліба вистачило. А тут якась газета…
Коли ж запитала в опонента, яка газета не в занепаді, почула: “От “Х” — оце газета!”
— А що ж ви там читаєте?
Після паузи довелося почути: ну для бізнесу добре. Але назвати матеріали чи ще щось не зумів. Бо на сторінках цього тижневика їх немає. Є оголошення, напівроздягені дівчата, телепрограма, кілька матеріалів-пліток з Інтернету, ото й уся “популярна гарна газета”.
Стриманість не дозволила сказати: яка газета, перепрошую, такий і бізнес. Невже головне, щоб костюмчик сидів? Тобто палітурка за півкілометра світила білизною та глянцем? І байдуже, що всередині бруд і несмак.
А власне, на що ображатися, подумалося згодом. Якщо у нас до цього часу залишається головним принцип — зустрічаємо по одежині. Основне — показати, який ти хороший зовні, які у тебе золоті зуби сяють на весь рот, які гарні стіни офісу, які білі двері. А всередині можуть бути порожнеча, обідрані занедбані стіни, остання стадія парадонтозу, замість серця — кам’яний жбан. Але ж цього одразу не побачать, а може, не побачать й взагалі.

Подібне уявлення про журналістів у нашій країні залишилося ще з радянських часів. Багато хто думає, що після виходу статті влада одразу ж кинеться виправляти власні помилки. Кинуться. Але не виправляти, а… дзвонити редактору, скаржитися на непорядного, необ’єктивного журналіста, вимагати виправити чи спростувати інформацію. І приємний той факт, що значна частина сучасних українських читачів газет — розумні, цивілізовані й вимогливі. До речі, рівень довіри громадян до засобів масової інформації утричі вищий, ніж рівень довіри до Верховної Ради. Факт ніби незначний, але показовий. Принаймні такі результати досліджень оприлюднила асоціація видавців. Мотивами купівлі газет люди називають бажання дізнатися новини, отримати корисну й розважальну інформацію. Саме на цих китах читацького інтересу тримається газетна індустрія в усьому світі.
Міська чи обласна газета — це невід’ємна частина життя нашого суспільства. Улюблену газету вважають мало не членом родини, її виходу очікують з нетерпінням. А в сім’ї кожен читає те, що йому найбільше до вподоби. Не останню роль у цьому відіграють саме журналісти, які пишуть про найболючіше, найближче, найцікавіше. Їхні слова та думки якось перегукуються із розмірковуваннями самих читачів. Адже журналісти також живуть у цьому місті, дихають тим самим повітрям, ходять тими ж вулицями. Вони ніби нічим не відрізняються від інших людей. Крім одного — робота стала для них хворобою. Між собою “акули пера” жартують, що журналістика — це діагноз. І якщо ти захворів, то це надовго, якщо не назавжди. А найкращою нагородою для моїх колег, стають дзвінки читачів, які хвалять, сварять, пропонують свої теми, пишуть листи. Отож зі святом усіх журналістів і наших читачів.

На жаль, сучасні блага цивілізації геть знищили історичні надбання, якими є звичайнісінька криниця чи колодязь. Оце б пішла з коромислом через дорогу, набрала зо два відерця води, та й влаштувала б собі королівське купання. Усім качкам та гусям на заздрість. А так, в моєму районі навіть колонки немає.
Але у цих негараздах, якщо вірити посадовцям, винуваті мої сусіди, маю на увазі рівняни. Бо ж вони, безсовісні, боргів накопичили, а через це водоканал не може розрахуватися за використане світло. І байдуже їм, що влітку стоїть несамовита спека, від якої плавляться мізки й лише холодна вода може врятувати людину від теплового удару. Та й взагалі вода багато від чого може врятувати, наприклад, від дизентерії. А немає чим руки помити після відвідин туалету, йди вечеряти так. І хто перейматиметься проблемою збільшення пацієнтів інфекційного відділення? Комунальники? Енергетики? Та ніхто. Ну може трохи лікарі, коли відділення будуть переповнені.
А люди у нас живучі. Й кмітливі та вигадливі. Ну й що, що подачу води у черговий раз обмежили. Ото вже, налякали. Є ж такий супердезінфікуючий засіб, закачаєшся, ще й спрагу тамує. Та й температурка підходяща, 40 обертів. Вип’єш, вмиєшся, натрешся, й море по коліна. А до чого тут свині, запитаєте. Майже ні до чого. Цим мирним рохкаючим тваринкам байдуже, якої немитості підійде до них годувальник, аби в кориті їсти було.