Двісті дев’яносто п’ять гривень — такий місяч-
ний пенсійний бюджет сім’ї, якщо не вра-
ховувати того, що Олександр заробляє на ринку. Однак пенсії надто мало, щоб прожити.
— У нас немає ніяких пільг, субсидій, — розповідає дружина Олександра. — Тому щомісяця оплачуємо повну вартість комунальних послуг — 90 гривень. Крім того, в нас постійно болять очі. Тому на ліки щомісяця витрачаємо 50 гривень. Мова не йде вже про харчі, одяг, що ми як і всі люди мусимо постійно купувати.
Єдина допомога інвалідам — це заробіток на центральному продовольчому ринку Рівного, де Олександр співає зі своїм товаришем. Багато милосердних людей щодня проходять повз них. Тому якась копійчина за день “набігає”.
— П’ять років тому важко було переступити складний рубіж людської гідності й піти жебракувати, — говорить чоловік. — Але ми зважились, бо не могли продовжувати жити і думати про те, що будемо їсти завтра. Згодом зробили висновок, що це не жебракування, а своєрідне наше мистецтво, яке можемо проявити в стані інвалідності. Люди нам постійно дякують за гарні пісні. Ми граємо на гармошці. Хотіли б мати інший інструмент, але на це потрібні кошти. Їх взяти ніде. Тому були б щиро вдячні, якби багатша людина допомогла нам придбати, наприклад, синтезатор.
Взагалі пісня для Олександра значить дуже багато. Співати любить надзвичайно ще з самого дитинства. Народився він у Росії, у Курську закінчив музичне училище за класом баяну. Згодом переїхав в Україну і продовжив навчання на музично-педагогічному факультеті Рівненського педагогічного інституту. Після того працював у кількох місцях, але роботі заважав, звичайно, поганий зір. Керував хором Рівненського навчально-виробничого підприємства УТОС.
Пані Ольга теж не обділена талантом. Вона — чудовий масажист. Від бабусі-знахарки (до речі, відомої на весь колишній Радянський Союз) успадкувала дар виявляти хвороби, їх лікувати.
Жінка щиро дивується, чому в нашій державі сліпі люди вважаються такими, які не можуть заробляти грошей. У багатьох країнах масажисти — саме інваліди по зору. Але це не заважає їм бути чудовими фахівцями своєї справи. Навпаки, там таких працівників більше цінують, бо вони мають особливі чуття дотику.
Нині на обліку рівненських організацій Українського товариства охорони сліпих перебуває 515 інвалідів по зору. Лише 130 з них задіяні на виробництві навчально-виробничого підприємства УТОС. Про це розповів заступник директора підприємства Петро Місіюк. Більше тут не можуть надати робочих місць інвалідам, адже працюють лише два цехи — картонажний та швейний. Інші цехи підприємство змушене здавати в оренду й за рахунок цих коштів забезпечувати виробництво.
…Зараз Олександр та його товариш поки що не виходять на ринок — зимно. Але як тільки потеплішає, їхні пісні знову лунатимуть. Радуватимуть людські серця і допомагатимуть заробляти на шмат хліба.
