Знову буде пошук винних, який, як завжди, завершиться знахідкою того, хто ще не встиг заховатися. Знову на екранах пісні обличчя державних мужів з черговими обіцянками всім допомогти і більше не допустити. Усе вчергове і як завжди.
Траур торкнувся і футболістів. На черговий матч гравці донецького “Шахтаря” та одеського “Чорноморця” вийшли з жалобними пов’язками. Очевидно, бачили, як це роблять за кордоном. Бачити — бачили, та суті не зрозуміли. Вже через трохи пов’язки лежали на траві за полем і лише у кількох вони залишились на рукавах. Склалось враження, що футболісти так і не зрозуміли, що це у них і навіщо. Може, вони були заклопотані на своїх базах і не слухали навіть новин по радіо, щоб не відволікатися на щось непотрібне, а максимально сконцентруватися тільки на грі? Все може бути. Може, навіть і слухали, та нічого не зрозуміли, бо навіть “язык межнационального общения” нічого не значить ні для бразильців, ні для румун, ні для гравців інших національностей, що зараз грають за “Шахтар”. А сам “Шахтар” вже вдруге у цьому сезоні встановлює антирекорд України: у складі цієї команди на полі з’явилось лише два українці. Не місцеві футболісти, але, принаймні, громадяни нашої держави. Кажуть, вони першими почали знімати жалобні пов’язки…
Показуха — страшна річ. Тримати руку біля серця під час виконання державного гімну можна навчити навіть ведмедя. І навіть Шевченка (футболіста) можна навчити, чим відрізняється Леонід Макарович від Леоніда Даниловича та Леоніда Ілліча. Але це абсолютно не означає, що ведмідь після цього стане патріотом, а Шевченко — політологом.
Іноді здається, що і патріотизм, і чергова трагедія, і вибори, і футбол — все одного поля ягоди. Все лежить в одній площині і взаємопов’язане. Треба знайти тільки потрібну ниточку і потягнути. Вузол розв’яжеться, з очей спаде пелена. Знайти б тільки ту ниточку…
