Його знають як «Грушу». Позивний закріпився ще з дитинства і тепер, у 54 роки, він звучить так само природно, як і тоді. Андрій родом із Млинівського району Рівненщини, а нині — медик 2-го батальйону 104-ї окремої бригади Сил територіальної оборони Збройних сил України.
У медицині Андрій понад три десятиліття. Перші кроки зробив після закінчення Київського медичного училища, працював фельдшером, а згодом отримав вищу освіту й став стоматологом. «Покликання виявилось сильнішим за обставини», — зізнається він. І коли у лютому 2022 року перед країною постала загроза виживання, його шлях знову привів до медицини — тепер уже фронтової.
«Ти ж медик? — Є. — Йдеш у медпункт. — Не йду. — Йдеш. Це армія», — згадує Андрій. Так він отримав нову роль — рятувати життя на війні, де немає часу на вагання.
З цим треба навчитися жити
За півтора року служби на Торецькому напрямку він пережив десятки евакуацій, стабілізацій і реанімацій. Це щоденна рутина, яка щоразу тримає між життям і смертю.
«Всі історії у медиків схожі, — каже він. — Ти просто їдеш, рятуєш, тягнеш, стабілізуєш. І повертаєшся, якщо пощастить. Або не повертаєшся».
Найстрашніше, зізнається «Груша», — втрачати побратимів. Тих, з ким щойно жартував, говорив чи будував плани.
«Це залишається в кожному. З цим треба навчитися жити, інакше не витримаєш», — каже він.
Попри війну й небезпеку, Андрій лишається людиною із притаманним йому спокоєм і самоіронією. На запитання, що найпростіше на війні, відповідає з посмішкою:
«Пообідати. Це, напевно, святе».
Він не скаржиться на побут чи нестачі, адже змалку був привчений до аскетизму. Мисливець, людина, яка любила природу, він швидко адаптувався до армійських реалій.
Головне — вірити в себе
У мирному житті на нього чекає велика родина: дружина, мама, племінники, сестри. Особливе місце в серці займає донька, яка зараз навчається у Франції, здобуваючи філологічну освіту. Її успіхи й розмови з нею додають йому сил.
Андрій вірить у молоде покоління, але водночас наголошує: готуватися потрібно завжди й до всього.
«Не лише фізично й технічно, — пояснює він. — Найбільше треба готуватися морально. Бо війна — це не тільки стрільба. Це здатність не втратити себе».
За його словами, стресостійкість — ключ до того, щоб пройти найважчі випробування.
«Краще, щоб не знадобилось. Але головне — вірити в себе. І в націю. Бо якщо ми віримо — нас не перемогти», — підсумовує медик.
