— Таню, як ви потрапили у Францію? Виграли грант?
— Річ у тому, що у Франції широко застосовується навчально-робоча програма для іноземних студентів Au-pair. Особи з таким статусом поєднують навчання з роботою у сім’ях, яка передбачає частковий догляд за дітьми. Винагорода — проживання, продукти харчування та кишенькові гроші (250 євро). Я змогла здобувати освіту у Франції завдяки цій програмі.
Але це не був мій перший візит. У 1998 році у м.Каннах проходив Чемпіонат Європи зі стратегічних ігор серед юніорів, і я супроводжувала українських дітей на ці змагання.
Як не дивно, але завдяки Au-pair, будучи студентом у Франції, набагато краще почуваєшся, ніж в Україні вчитель. Рік моєї аспірантури коштує 500 євро (разом з медичним страхуванням, бібліотекою і спортивними секціями).
— Ви працюєте і навчаєтесь?
— Працюю асистентом у дослідницькому центрі, який займається попередженням захворювань серця. А навчаюсь в університеті Сен-Дені (Saint Denis), або Paris 8. У бібліотеку ходжу при університеті Сорбонна або Paris 1. Сорбонна дуже схожа на музей. А мій університет приймає студентів різних національностей, представників різних прошарків, лиш аби вчилися.
Мій чоловік Фредерік — програміст, шеф бюро програмування в CSC — дуже престижній компанії. Заробляє утричі більше за мене, але й податки великі. У нього більше кар’єрних можливостей, немає таких перепон, як, приміром, громадянство.
— І як проходить ваше навчання?
— Після того, як написала і захистила кандидатську на тему “Шахи та освіта в Україні: досвід навчання дошкільників”, запропонувала проект докторської, і мене прийняли на подальше навчання. І от уже другий рік працюю над темою “Дошкільна освіта в Україні”. Заняття дуже неформально проходять, не так, як у нас. Немає такого, щоб викладач говорив, а ми сиділи, слухали. Часто роблять “круглий стіл”, запрошують гостей.
До речі, мову вчила у процесі спілкування. Багато читала й багато дивилась телевізор. Але втішає вже те, що посаду, яку я займаю зараз, займала раніше француженка. І це тільки моя перша постійна робота.
— А де познайомилися зі своїм чоловіком?
— У друзів. Знайомитися у Парижі важко, бо це дуже велике місто, і система спілкування відрізняється від нашої. Якщо знайомишся з людиною без рекомендації, то можеш потрапити і в складну ситуацію. А взагалі французи дуже багато спілкуються на різних вечірках.
— У вас були спільні інтереси?
— З Фредеріком, через його широкий світогляд, із самого початку було приємно спілкуватися і без спільних інтересів (він любить підводний спорт). Він дуже приязний і врівноважений — не такий за темпераментом, як іспанці чи араби. Мені подобається, що він реалізував себе в житті, що у нього немає поганих звичок, високий рівень освіти й культури. Я вважаю, що батьки його дуже добре виховали: він знає, як із жінкою спілкуватися вдома, як себе поводити з колегами на роботі. Він про моїх батьків завжди питає — людяний, толерантний, доброзичливий дуже. Не скажеш одразу, чи він француз, чи українець, у нас немає конфліктів на релігійному чи політичному ґрунті. Тим паче його рівень української мови для мене щастя: він навчився читати, писати і формулювати фрази. Навіть співає колядки.
— Як сприйняли його батьки те, що він обрав за дружину українку?
— Там багатонаціональне суспільство, головне, щоб ти розмовляв французькою мовою, а за походженням — не так вже й важливо. Це швидше для моїх батьків було дивно.
— Ваші батьки вже бачилися?
— Ми одружилися рік тому. Я хотіла запросити маму, але двічі у посольстві не дали візу, кажуть, що недостатньо заробляє. Сестра торік гостювала у Франції два тижні — вона студентка, то пустили. Батьки Фредеріка хочуть приїхати у Здолбунів наступного року, і ми робимо ремонт тут, бо треба десь їх нормально розмістити. Нам виходить набагато простіше приїхати — Фредерікові навіть не потрібна тепер українська віза.
— Якими були перші враження Фредеріка в Україні (у тому числі негативні)?
— Набагато зеленіше, ніж у Парижі, менше машин. Люди більш комунікабельні, бо там всі ввічливі, але на відстані тримаються. Взагалі, Україна схожа на Францію 50-х років за розвитком — надіється, що ще розвинеться. А так нічого не критикує, любить нашу кухню: голубці, борщ, вареники.
— Десь подорожували по Україні?
— У Києві водила Фредеріка в Лавру, Володимирський собор. Дуже сподобався Дніпро, але найбільше — Софія Київська. У них у Франції церкви не розмальовані. Хочемо поїхати у Львів, а ще просто на природі відпочити. Ми це й у Франції любимо, бо Фредерік сам з провінції, я народилася на хуторі, де чотири хати — ми обоє не пристосовані жити у великому місті.
— Як ви сприймаєте Україну після Парижа?
— Мені подобається, що тут спокійно, темп життя інший. Там є один день відпочинку, бо в суботу треба скупитися на тиждень, у неділю магазини зачинені. Я не люблю ходити за покупками, бо треба рано вставати, а після обіду багато людей. Це проблема великого міста. У Парижі добре бути туристом, кілька разів приїхати подивитися — цікаво. А потім вже важко. Мені до роботи на метро годину добиратися з двома пересадками.
(Під час розмови до нас підходить стара циганка, пропонує поворожити.)
— У Франції теж ходять цигани?
— Дивлячись де. У Парижі дуже багато іноземців, є румуни, які так само просять гроші, є просто бідні люди. Хоч бездомним безкоштовно дають їжу і намети для житла, тому вони просять не на їжу. Французам платять 400 євро на місяць, навіть якщо вони не працюють. Є бідні райони у Парижі, ще бідніші, ніж тут, є дуже багаті. Вихідці з Африки працюють переважно не на дуже престижних роботах, араби в т.ч. Вони погано соціалізуються, тому є багато злочинів, агресії — наприклад, після футболу. Найбільша проблема — мусульмани. Уявіть собі, не можна ходити у спідницях без чоловіка, бо будуть чіплятися араби. Адже на вулицях Парижа можна зустріти немало жінок в чадрах. З точки зору їхньої культури ми — легковажні жінки, і наш європейський одяг сприймається як запрошення познайомитися.
— Грою го ще займаєтеся?
— Цієї зими почала викладати го для дебютантів в японському культурному центрі в Парижі. А зараз вже просто немає часу, я до третьої на роботі, потім треба писати докторську. Але колись планую серйозно почати займатися го, скажімо, на пенсії. Люди переживають, що робити у старості, а я вже знаю (сміється).
— Те, чого ви вже досягли, завдяки грі го?
— Так, безумовно. Але також я завдячую людям, з якими спілкувалася і які мене вчили: батькам, друзям, моєму тренеру Віктору Шевчуку, викладачам Тамарі Поніманській та Ілоні Дичківській і, звичайно, багатьом іншим. Перш за все Богу. Бо помилок у моєму житті було також чимало. Але я на них вчилася. А взагалі, раджу розвивати в собі і в дітях допитливість та людяність. А ще дуже сумніваюсь, що молодим людям так вже зовсім і неможливо реалізувати себе в житті. Хто хоче — той може.
