У Свято-Покровському соборі Рівного панувала тиша, яку важко виміряти словами. Це була тиша молитви, очікування і нескінченного болю — такого, що носять у собі ті, хто роками чекає звістки про найдорожчих. Саме тут освятили «Рушники надії», на яких рідні зниклих безвісти та полонених воїнів вишивали їхні імена — стібок за стібком, ніби дотиком до тих, кого давно не тримали за руку.
Ці рушники створювали в різних куточках Рівненщини: у Рівному, Вараші, Володимирці, Березному, Сарнах. Понад дві сотні людей — переважно жінки — день за днем вишивали імена своїх синів, чоловіків, братів. Вишивали не нитками, а надією. Бо кожне ім’я — це життя, яке мають повернутися.
Особливим символом став чотириметровий рушник із більш ніж 150 іменами захисників, з якими досі немає зв’язку. Унікальна техніка, авторський шрифт майстрині Олени Мєдвєдєвої, а головне — сотні сердець, що вкладали в нього віру, роблять цей рушник справжнім оберегом пам’яті.
Серед тих, хто вишивав, — рівнянка Руслана Броновицька, ініціаторка акції на Рівненщині. Два роки вона трималася на надії повернення сина Діми. І лише два тижні тому отримала підтвердження ДНК, що знайдені останки — його.
«Це тяжко. Але для мене це краще, ніж невизначеність. А ви — не втрачайте віри. Ми не одні.
Дякую вам, добрі люди, що прийшли підтримати родини зниклих безвісти. Для них так важливо бути почутими, бути побаченими, розуміти, що вони не одні зі своїм нескінченним болем. Я це знаю достеменно, адже жила чекаючи два роки.
Дякую усім, хто прийшов підтримати мене. Я ціную слова підтримки і мовчазну присутність кожного і кожної у цей важливий для мене день.
Рушник Надії будемо вишивати і далі», – написала Руслана Броновицька.
У соборі вона стояла поруч з іншими матерями. Тендітна, сильна, втомлена болем, але незламна. І хтось тихо молився поруч із нею, щоб вона знала — вона не одна. І жодна родина, що чекає, не одна. Є люди, є громада, є ці рушники — як місток між живими і тими, кого шукають.
Після освячення рушники передали до музеїв області. Першим їх прийняв Рівненський краєзнавчий музей — щоб кожен міг прийти, побачити, відчути, зрозуміти. І, можливо, бодай частково розділити той біль, який носять у собі ці родини.
«Рушники надії» — це не просто традиція і не просто вишивка.
Це голос тих, кого чекають.
Це молитва тих, хто не здається.
Це нагадування нам усім: поки є віра й пам’ять — ніхто не зникне безвісти у наших серцях.
