Анатолій (ім’я з метою без-
пеки змінене — авт.) по-
трапив до Іраку у серпні цього року. До того — в березні — прибув у Кувейт у складі 19-го окремого батальйону РХБ захисту (19 ОБ РХБз). А ще раніше, впродовж майже чотирьох з половиною місяців, разом з іншими майбутніми миротворцями пройшов підготовку в Самборі Львівської області.
Кондиціонери
з ефектом сауни
У березні 2003-го, після відправки в Кувейт оперативної групи, вилетіли перші тридцять “ерхабешників” з військовою технікою на борту. Приземлилися пізно вночі в аеропорту Ель-Кувейта, звідти поїхали на базу. Там на них чекали залишені американцями намети, розраховані на 450 чоловік, тобто на весь батальйон. Без кондиціонерів. Можна спробувати уявити, яке “варево” у брезентовому наметі в 50-60-градусну спеку…
Анатолій розповідає, що перед вильотом у Кувейт кондиціонери заздалегідь закупили — по два-три на кожен намет, але чомусь перед самою відправкою хтось дав команду залишити їх в Україні. І аж у серпні 5-та окрема механізована бригада (ОМБ) привезла із собою в Ірак кондиціонери. І знову “глюк”: європейські кондиціонери розраховані на європейський клімат, тобто якщо температура вища сорока градусів, вони не працюють на охолодження повітря. Із ситуації виходили наступним чином: намочували простирадло, обгорталися ним, а через хвилину — все повторювалося спочатку.
Попередньо американці пропонували для українських миротворців повністю готовий табір, а наші відмовилися: “самі все зробимо”. Щоправда, вище командування таки жило в шести американських наметах з кондиціонерами, душовими, пральнями.
“Безобразно,
но единообразно”
Перед вильотом в Кувейт у березні військовослужбовцям видали зелений камуфляж, який зазвичай вони носять на батьківщині. У ньому парилися до серпня, бо світлу форму видали аж перед відправкою в Ірак. А остання виявилася ще з цупкішої матерії, ніж попередня. Проте міцність зникла після першого ж прання — форма розійшлася по швах. Солдати шили-латали свій “суперодяг” постійно і заздрили колегам — полякам, словакам, болгарам, які носили легку, зручну і практичну форму. В такому камуфляжі військовик у пустелі ставав повністю непомітним. За неофіційною інформацією, форму для іноземних військовослужбовців виготовляли на одній із швейних фабрик у Львові…
Друга біда українського миротворця — чоботи. Важкі, без доступу повітря, не розраховані на спеку, але розраховані на незаживаючі мозолі. І знову ж: в інодержавних миротворців — легесенькі замшеві чоботи світлого кольору. Кмітливі українці міняли деякі свої речі (наприклад, зимові шапки) на їхні чоботи. Розуміюче командування дивилося на це крізь пальці.
Український універсальний солдат
У серпні 2003-го 19-й батальйон і 5-ту бригаду об’єднали, залишивши назву: 5-та окрема механізована бригада.
— Одразу ж із прибуттям в Ірак, — розповідає Анатолій, — командування вирішило всіх нас “построїти” (і в прямому, і в переносному значенні). Кілька годин вся бригада — приблизно 2 тисячі чоловік — провела в строю під палючим сонцем (довідка: від 11 до 17 години дня температура навколишнього середовища сягає 60 градусів тепла). Як результат, зо три десятки військовослужбовців потрапили в госпіталь прямо зі строю.
Національна гордість і національна свідомість наших миротворців не лишилися за межами Іраку, цей дух зримо й незримо жив на кожному квадратному метрі української військової бази. На воротах автопарку, де перебувала вся військова техніка бригади, командування наказало вмонтувати великий національний герб (символіку солдати виготовили тут же з підручних засобів), а на одній із стін загорожі намалювати колоритного козака з “файною дівчиною” (і справді: українець і в Африці українець!). У центрі парку посадили пальму, ретельно обкопали і побілили вапном. Естетика, образно кажучи, — “по уставу”.
— У Кувейті 19-й батальйон займався ділом, — говорить Анатолій. — Ми постійно були на навчаннях. А тут… Тільки український солдат може заступати на нічне чергування, вести спостереження через пристрій нічного бачення з “сівшими” батарейками, потім збирати на території табору недопалки, мити біотуалети, білити бордюри, дві години спати і… знову заступати на чергування.
Американці називали українців “крейзі”…
Для нічного патрулювання українським миротворцям видавали приціли нічного бачення, які встановлюються на автоматах. Парадокс у тому, що зазвичай ці приціли солдати отримували без батарейок. Згодом, правда, командування вирішило “забезпечити” батарейками, які привезли з собою, і яким, грубо кажучи, по… кільканадцять років (як і самим прицілам). Ото заступає українець на чергування і думає: а чи вистачить цього “акумулятора” хоча б на півночі?
Неодноразово наших миротворців вночі обстрілювали. Значить, неодноразово кожен з них потрапляв у ситуацію ризику. Легко здогадатись, що вони відчували, коли, повертаючись після цього в табір, отримували негайну команду збирати недопалки… Американські солдати були шоковані, коли побачили, як наші миротворці (а звучить-то гордо!) визбирували по всій території “бички”. Багато українців і американців подружилися за час виконання спільних завдань в Іраку, багато хто обмінявся адресами, але після побаченого американці перестали з “крейзі-колегами” навіть вітатися.
(Продовження у наступному
четверговому номері “ОГО”)
