Віктор Матчук: “Мій головний ревізор – мама”

З Віктором Матчуком ми домовились зустрітися суботнього ранку. Звісно, тем та питань для спілкування було багато, але вирішила зупинитися на двох особливо знакових для нього подіях — триріччя з того дня, як він очолив обласну держадміністрацію, та 50-річчя губернатора, яке він святкуватиме 5 червня. Хоча на дворі була дощова погода, Матчук був у гарному настрої. Без краватки, без доповідей під рукою та — головне — без офіціозу. Отак з легкою душею ми й проговорили з Віктором Йосиповичем майже годину…

— Ви пам’ятаєте своє перше інтерв’ю?
— О, коли це було…
— Так, давно — в 2006 році. Тоді ви зазначили, що одним із головних ваших завдань на посаді голови РОДА буде об’єднання у співпраці таких політичних сил, як БЮТ та “Наша Україна”. Вдалося?
— Якби ж це залежало тільки від тих людей, що працюють тут, в області, — не було б жодних проблем. Але та система, яка працює сьогодні, коли обласні партійні організації є структурними підрозділами і не більше, коли все робиться за вказівкою зверху… Доки не буде нормальної демократичної розбудови партій, обласні організації будуть зв’язані по руках і ногах.
— А з БЮТівцями ви в яких стосунках зараз? З Юрієм Прокопчуком зокрема…
— А хіба вони однакового віку, однієї статі чи однакового інтелектуального рівня? Більшість із них — рік або два тому тільки стали БЮТівцями, тому назагал (в даному випадку — як і про нашоукраїнців, регіоналів) говорити не зовсім коректно. У мене нічого особистого з тим же Прокопчуком немає. Дітей я з ним не хрестив. Для мене принциповим є те, чи допомагає він у проблемних питаннях області, чи заважає.
— У ЗМІ наразі жваво обговорюється той факт, що новий голова Секретаріату Президента Віра Ульянченко може провести “чистку” серед голів ОДА, яких вважають людьми Балоги… Вас на співбесіду вже запрошувала?
— Ні, і наскільки я знаю, жоден з тих колег, імена яких озвучено в інтернеті, не отримували ніяких запрошень. Хочу сказати, що з минулого вівторка я зустрічався з Вірою Іванівною п’ять разів. Чи не кожен день, коли перебував у Києві… Тобто природи тієї інформації я не знаю. Хоча може бути все… Хотілося б тільки додати, щоб ті, хто розповсюджує таку інформацію, хоча б потрудилися перевірити дати — я був призначений на посаду голови Рівненської ОДА ще до призначення Віктора Балоги…
(Цієї миті до кабінету заходить секретарка з кавою – авт.).
— Каву з молоком любите?
— Ні, з пінкою J. П’ю тільки міцну. З цукром.
(У цей час до кабінету забігає прес-секретар голови Тарас Максименко з посмішкою на вустах та фразою: “Ти мене випередила!”. Я прийшла на 30 хвилин раніше домовленого часу — авт.).
— Вікторе Йосиповичу, коротенько — досягнення та прогалини за три роки на службі?
— Зарічненська школа, яка працює на нових теплових насосах, і взагалі розбудова шкіл в області. Правильним кроком була передача “Комуненергії” у власність міста. Ми рухаємось, випереджаючи терміни, у розбудові траси Київ—Чоп. Зробили в Острозі пологове відділення, Рокитнівська райлікарня, перинатальний центр. Але… Це, мабуть, не тільки наша проблема, але як тільки доходить до якихось кадрових питань. Скажімо, по Семаніву. Як тільки з’являється політична складова — прийняття правильних рішень просто блокується.
Та, вважаю, найголовнішим досягненням можна назвати те, яка команда була сформована в обласній адміністрації.
— Ви задумувались над тим, що якщо Віктор Ющенко не стане знову Президентом, фактично ви втрачаєте посаду губернатора? Чим займетесь далі?
— Можливо, повернусь у бізнес. Можливо, продовжу (або тільки розпочну) серйозно займатись політикою. Тому що життя на цьому не закінчується. Взагалі я до цієї посади ставлюся спокійно і не розцінюю її як трон на все життя. Це дуже “гаряче” крісло. Треба бути готовим до того, щоб в будь-який момент встати і піти. Те, що стосується Віктора Андрійовича, то незалежно від того, стане він Президентом чи ні, у великій політиці він залишиться.
(Телефонує мама Віктора Матчука Надія Іванівна. Обговорюють погоду на завтрашній день. Губернатор менше говорить, більше слухає. Після розмови вибачається і продовжує спілкування – авт.).
— До нього може бути безліч претензій, але ніхто не може звинуватити його в безідейності.
— Пам’ятаю, десь рік тому, йдучи повз обласну адміністрацію, помічала, що навіть о 22 годині у вашому кабінеті було ввімкнуте світло…
— Зараз ви такого вже не побачите.
— Чому?
— До посади голови РОДА я жодного дня не працював на державній службі. Мені все треба було перезрозуміти по-новому. Багатьох речей потрібно було навчитися. Для того, щоб до чогось дійти не з чужих слів, а через себе пропустити, треба було надзвичайно багато часу. Зараз такого вже немає. Інша річ, що залишається такий безвихідний режим роботи. У вихідні це хіба що можливість посидіти без краватки (хоча вона завжди тут, у кабінеті, в мене є J).
— Тобто вже неважко?
— Неважко. Важко інше — коли ти б’єшся лобом об стіну нерозуміння чи несприйняття…
— Але це важче, ніж вагони розвантажувати? (В одному зі своїх перших інтерв’ю Віктор Матчук поділився, що у часи студентства часто по ночах підробляв з друзями, розвантажуючи вагони – авт.).
— Та ви що! Фізична робота — це щастя! (Ностальгічно посміхається – авт.).
— Ніколи не хотілося отак відволіктися від розумової праці та зайнятись фізичною? У теніс, наприклад, зіграти? (Свого часу Віктор Йосипович розповідав, що в молодості захоплювався настільним тенісом – авт.).
— Я вам скажу, що для того, щоб зіграти в теніс, треба певна системність. У мене, на жаль, немає такої можливості. Можливо, для мене найбільш незвична така річ — несвобода. Коли ти не можеш сам розпорядитися своїм часом.
— Але все-таки на риболовлю час іноді знаходите?
— Настільки рідко, що…
— Але ж встаєте о п’ятій годині ранку, їдете світ за очі задля того, щоб порибалити. Можливо, краще б виспатись?..
— Розумієте, можна поїхати на рибу і поспати там у сіні. Це було б набагато краще. Інша річ — хочеться якихось позитивних вражень. Для того, щоб перебити той негатив, який отримуєш на роботі. Ці позитивні враження для декого лежать у площині, до прикладу, шопінгу. Піти купити собі дорогий годинник, або погуляти в “Лагуні”. Мене це не цікавить. А от з рибалкою в мене асоціації з дитинством. Тихо посидіти… І для мене неважливо, який буде улов: трофей чи один карасик. Але це спів пташок, схід сонця… Це хороших двоє-троє друзів справа-зліва. Це не колектив із 20 чоловік, який виїхав на природу, щоб випити відро горілки. Це зовсім інше.
Шкода, що виходить це дуже рідко. Але коли виходить, то я можу не те що о другій годині встати — взагалі не лягати.
— Ваша розмова з мамою по телефону нагадала мені, що ви доволі часто її цитуєте. Навіть на офіційних заходах…
— Мама для мене — ревізор. Раз на тиждень, зазвичай у неділю, вона мені проводить “розборки польотів”, виходячи з того, що вона почула в маршрутці чи побачила по телевізору. Я вам скажу, це ціла година політінформації, виховання! (Голосно сміється – авт.). Але вони достатньо важливі. Тому що ми інколи ходимо в полоні того, що ми самі собі думаємо. Часто далекі від того, а як же люди це все сприймають? На жаль, мушу констатувати, що в переважній більшості між тим, що я роблю, і між тим, як це сприймають люди, є певне спотворення.
Так що мама — це святе!
— У свої 50, як думаєте, ви вже сформувались як особистість, чи є такі речі, які хотілося б ще в собі змінити?
— Це ілюзія, що ми можемо себе змінити. Людина на 70 відсотків формується у віці до трьох років. Коли батьки ображаються на своїх дітей, то повинні ображатися тільки на себе. Як виховували дитину до 3-5 років, отак і житиме ця людина. Тому я не люблю святкувати свої дні народження. Я не пам’ятаю день, коли я народився. Це може бути свято чи горе батьків… Вони віддали дитині частину свого життя, тому потім мають можливість або потішитися, або посумувати. Я — наслідок J.
— Яку річ хотіли б, щоб вам подарували на день народження?
— Насправді речі в моєму житті мають надзвичайно мале значення. Я знаю людей, які мають речі, про існування яких я навіть не знав, але вони нещасні. Натомість я знаю людей, які багато чого не мають, що є у мене, але вони — щасливі. Звичайно, кожна людина повинна бути забезпечена обов’язковим мінімумом для життя. Але потім усе залежить від самої людини.
Знаєте, мені дуже подобається, наприклад, спілкуватися зі старшими людьми, зі священиками, які багато пережили. У них є своя мудрість. Вона така особлива. У ній дуже мало місця речам. Це свого роду філософія про те, не ЩО робити, а ЗАДЛЯ чого робити (Віктор Матчук говорить повільно, стишує голос і чітко розставляє акценти на виділених словах – авт.).
— До речі, кажуть, що ви часом робите зауваження декому з апарату адміністрації стосовно паління… Вас це дратує?
— А з мого оточення майже ніхто й не палить. Хоча я до цього спокійно ставлюсь. Я навіть сам у перший період курив. У дуже непростий період. Але вчасно схаменувся.
— То я так розумію засіб релаксу для вас — це кава?
— Чому? Кава — це не тільки засіб релаксу, це смачно (сміється грудним голосом – авт.). Сюди ж можна додати сало…
— На риболовлі?
— Та ні — щодня, щовечора (ще голосніше сміється – авт.).
— До речі, уху варите?
— Та не вистачає часу! Років п’ять-десять тому, коли їздили на рибалку на кілька днів, то варіння ухи перетворювалось на цілий ритуал. Тепер же на природі нам вистачає сала і цибульки…
— Насамкінець, Вікторе Йосиповичу, яке найбільше розчарування у вашому житті?
— (Задумався на кілька секунд – авт.). Люди. Це стосується не тільки людей, яким довіряєш, наприклад, своє життя. Це стосується просто якоїсь людини, якій повірив. Посадовця, якому виклав біль, і людина пообіцяла, що допоможе. А потім просто про це забула…
— Не виникало бажання прямо висловити такій людині “все, що ви про нього думаєте”?
— Ну вже в цьому віці навчився стримуватись. Раніше… Я дуже люблю зброю і при цьому я прибічник, щоб її вільно не продавали всім. А то попаде комусь такому в руки…

Loading

Не пропускайте важливі новини Рівненщини Читайте ОГО у Google News
Підписатися
Поділитися:

Головні новини

Прокрутка до верху