Про затребувану роботу
– Вікторе Дмитровичу, бачу, ви гарно засмагли… Десь відпочивали?
– Та ні. Це все робота – постійно ж на аеродромі.
– Вже прижилися на новому місці?
– Так, вливаюся потроху в колектив. У крайньому разі, знаю: є робота і її треба робити. Бачу результат цієї роботи. Бачу її перспективу. Я не шкодую, що прийняв таке рішення.
– Які перші складності були на новій посаді?
– Найбільша складність все-таки у тому, що я у Києві, а сім’я – тут, у Рівному. Доводиться розриватися на дві частини. Тому вихідні вдома – це святе.
– Як колектив нашого рівненського аеропорту сприйняв ваше звільнення?
– Знаєте, я й досі спілкуюся з багатьма колишніми співробітниками. Практично кожен день зідзвонююсь з нинішнім в.о. директора аеропорту Володимиром Шипелем. Намагаюсь у всьому допомогти, дати пораду. Все-таки досвід є. Як-не-як сімнадцять років пропрацював там…
– Таке враження, що коли йшли звідти – зітхнули з полегшенням…
– Просто… Мабуть, найголовніше для людини – це те, щоб її робота була затребувана, щоб вона оцінювалась відповідно. Звичайно, є свої моменти, є свої труднощі… Не побутові. Тому що житло службове мені дали (двокімнатну квартиру), інше соцзабезпечення. Роботу ж свою, сподіваюсь, виконую добре. Ми вже нарешті пройшли етапи на кшталт піар-акцій. Тепер приймаємо досить потужні сучасні літаки: наприклад, уже запустили регулярний рейс на Сімферополь на MD 82. Одним словом, там провели масштабну реконструкцію, у чому немалу роль зіграв генеральний директор Сергій Нікіфоров. До речі, наш земляк – він родом з Радивилова. І добре, що в Жулянах взялися за реконструкцію минулого року, тому що, зрозуміло, у кризовий час їм навряд чи вдалося виділити на це такі гроші…
– Ви досить тривалий період оцих перипетій навколо продажу рівненського аеропорту залишалися на посаді директора. Що стало останньою краплею?
– Навіть не знаю… Мені давно пропонували роботу. Не тільки Київ. Пропонували, до прикладу, в Луганську – генеральним директором, у Запоріжжі… Я хоч людина не надто імпульсивна, однак на певному етапі зрозумів: нікому то не потрібно…
– На вашу думку, що нині є найголовнішою проблемою рівненського аеропорту?
– Розумієте, всі аеропорти (наш же не виняток), у тому числі й “Жуляни”, є збиткові (окрім хіба “Борисполя” та сімферопольського аеропорту в літній період). Вся ця галузь в Україні є збитковою. І ті громади, які мають у власності такі об’єкти і зберігають їх, зберігають регіон в цілому. Та область, яка не має діючого аеропорту, стає аутсайдером у всьому. Адже у бізнесі вже давно все вимірюється не кілометрами, а часом… Тому все це чи через нерозуміння, чи через небажання… Я вам скажу, що рівненський аеропорт наразі у чудовому стані. Повірте, я бачив багато летовищ. Навіть у “Жулянах” аеровокзал не зрівняти з нашим – він ще 1947 року! Злітна смуга – новесенька. І, коли я намагався зробити все, щоб рівненський аеропорт ввійшов у резерв Євро-2012, моєму здивуванню не було меж, коли надали перевагу волинянам… Але нам прямо відповіли: “Там хоч пообіцяли у всьому самим допомогти, а у вас хто допоможе?”
Про колекцію авіаційних принад
– Як ви, до речі, потрапили на рівненське летовище?
– Починав у аеропорту з медсанчастини. У мене ж перша освіта медична. Я закінчував Рівненське медучилище. А вже коли здобув другу освіту – економічну – продовжив там працювати. Тому можна сказати, що це підприємство я знаю зсередини.
– Тобто аеропорт ще й став вашим першим місцем роботи?
– Ні, після закінчення медучилища я ще працював у міській лікарні. Крім того, свого часу в мене був власний бізнес – я займався перевезеннями вантажів. І, до речі, досі успішно… Але коли вже запропонували обійняти посаду керівника аеропорту, мусив справу згорнути і все розпродати.
– Коли розпродали бізнес, не захотіли вкласти десь гроші, щоб вони самі на себе заробляли?
– Ми частково вклали в нерухомість… Діти вже підростали, тому витратити кошти було на що.
– Коли вирішили піти з посади керівника рівненського аеропорту, не замислювались над тим, щоб знову повернутись у бізнес?
– Звісно, задумувався. Розглядав різні варіанти. Пропозиції були доволі непогані, від іноземців зокрема. Навіть очолити проекти, які нині в Рівному досить відомі. Але порадився з дружиною, і Таміла відповіла: “Я тебе не уявляю в іншій іпостасі! Ти ж мислиш літаками…” Отак все й вирішилось. До речі, коли тільки почав працювати в аеропорту, тоді ще живий комендант аеровокзалу Григорій Миколайович сказав: “Вітька, авіація – затягує…” Тоді сприйняв це іронічно, а тепер…
– Ваша любов до літаків часом не вилилась у якесь колекціонування?
– Я не назвав би це колекціонуванням, але у мене дійсно є багато і вдома, і на роботі речей, пов’язаних з авіацією. Наприклад, різноманітні значки, моделі літаків, годинники з кабіни літака… Хоча насправді я не ставлю мету колекціонувати. Ну ось, до речі, у мене штурманський годинник. (демонструє великий наручний годинник – авт.) німецької авіакомпанії “Люфтганза”. До речі, синові Роману такі речі дуже подобаються… Він був у захваті, коли приїжджав до мене й ми ходили на екскурсію до музею авіації, що якраз біля Жулян. З таким же захватом сприйняли похід до музею і Саша Муран (начальник відділу міжнародного співробітництва та європейської інтеграції Рівненської ОДА – авт.) з сином.
Про компромісну мудрість
– Наскільки я пам’ятаю, дочка Анастасія нині навчається у Рівненському сільськогосподарському технікумі?
– Так, на другому курсі. Це, до слова, стало однією з причин, чому я не забрав родину до Києва. Романа ми могли б влаштувати у нову школу. Але Насті кидати навчання… Тим більше, що вона до нього дуже серйозно ставиться.
– Але, мені здається, і ви особливо столицю не полюбили?
– Розумієте, там зовсім інший ритм життя… Так, насправді я дуже сумую за своїм рідним містом і намагаюсь якомога частіше сюди приїздити. Слава Богу, є власний автомобіль. Рівне у мене асоціюється з родиною, з мамою, з дитинством… Тим більше ми намагаємось ніколи вдома не сидіти: то десь за місто, то на дачу. Ми взагалі – сім’я активного відпочинкуJ Навіть коли їздили останнього разу до Криму, то більше двох днів в одному місці не залишались. Карпати вже всі об’їздили, адже з дружиною дуже полюбляємо гірські лижі.
– Більше кого балуєте: дочку чи сина?
– Як коли. (Сміється.) Звісно, намагаюсь Романа виховувати як справжнього чоловіка, тому до нього доводиться бути суворішим і вимогливішим. Але знаєте… Я сам ріс без батька (він загинув, коли мені було сім років), тому добре знаю ціну батьківства. Мама, яка віддала нам з сестрою все життя, стала для нас найбільшим авторитетом…
– У шкільні роки мамі клопоту не завдавали?
– Ні, я не був шибайголовою. Тим більше, склалося так, що я ще зі школи дружив зі старшими хлопцями. Та й нині друзів у мене чимало. От, наприклад, спілкуємось з родиною Сергія Подоліна (перший заступник голови Рівненської РДА – авт.). Це однокласник моєї дружини. Або ж мій друг дитинства Вася Демидюк – власник мережі спеціалізованих медичних кабінетів “Дермед”.
– Дружина, до речі, не перейнялася вашим захопленням авіацією?
– О ні! (Голосно сміється.) Вона пропрацювала двадцять років на першому хлібозаводі, який згодом купив концерн “Хлібпром”. А тепер (до речі, майже в той самий час, що й я) перейшла працювати на нову роботу – на підприємство “ЕСКО”.
– А син?
– Поживемо-побачимо… Наразі він всерйоз зайнявся плаванням. Посилено тренується, на змагання їздить…
– Наостанок, яким одним словом можете себе охарактеризувати?
– Точно не холерик. (Сміється.) Мабуть, стовідсотковий сангвінік. Все сприймаю з позитивом… Головне, що я не максималіст. Звісно, у мене є теж своя планка, я її час від часу піднімаю… Але ніколи не живу за принципом: “Або по-моєму, або ніяк!” Мудра людина завжди йде на компроміси.
