“Я постійно під інспекторським прицілом родини”

Світлана Богатирчук-Кривко займається танцями і у своє кухонне царство нікого не пускає.

“Ще й досі навчаюсь”

— Світлано Кирилівно, у вашій приймальні помітила, що на моніторі комп’ютера секретаря заставка — ваше фото. Чесно кажучи, здивувалась…

— (Сміється) Справа в тому, що моя колишня секретарка вийшла на пенсію, а теперішня Марина ходила й шукала роботу. Дівчина з вищою освітою (диплом з відзнакою), щира. Я її вчила, як працювати — це її перше робоче місце. Тому, напевне, як знак вдячності вона поставила моє фото на комп’ютер. Я просила, щоб зняла, однак вона каже, що це її робоче місце.

— Ваша посада — заступник міського голови з гуманітарних та соціальних питань — асоціюється зі школою. Згадайте школу, в якій вчились ви…

— Я й досі навчаюсь. Школа — це все моє життя. Дивуюсь, коли люди кажуть, що мають дві вищі освіти. Освіта або є, або нема, є спеціальності. Адже обсяг інформації у світі кожні 2, 5 року подвоюється і постійно треба йти в ногу з часом. Диплом — це перша сходинка до базової освіти. Далі, якщо не вчишся, це зупинка і в роботі, і в кар’єрі. Якщо я не прочитаю “Голос України”, “Урядовий кур’єр” і всі місцеві видання, почуваюся незатишно.

Середню школу закінчила на “відмінно” у Ківерцівському районі на Волині, вступила в педучилище. Куди тоді вступали – медичний та педагогічний, а для дівчини, яка закінчила школу на відмінно, вибір вчительської професії на той час був ніби закономірністю. Далі інститут, університет, школа життя. Моя перша спеціальність — вчитель початкових класів А далі інститут, університет і школа життя.

“Жодну людину не образь”

— Яку найкращу пораду в дитинстві вам дали батьки?

— Моїй мамі, Вірі Трохимівні, цьогоріч виповнилось 70. Своїм життям вона показувала мені, як треба жити. Одне робоче місце за все життя, один запис у трудовій книжці, багато орденів та медалей і навіть орден Леніна. Вона працювала головним зоотехніком у колгоспі. Мама родом з Полтавщини, приїхала на Волинь у 1957 році. Рік за роком вона завойовувала там авторитет, повагу людей, а це східнячці, по суті чужинці, на Заході було дуже непросто. Вона завжди мені казала: жодну людину не образь, вислухай. І навіть сьогодні, коли вона приїжджає до нас погостювати восени, впоравшись із городніми турботами, питає, чи ніхто на мене не ображається. Дивиться передачі з моєю участю, виступи, аналізує. А коли чекаю її в гості, то завжди свою оселю обдивляюсь зі всіх боків, чи все в порядку, адже й досі тримаю екзамен перед мамою, хоча давно сама бабуся.

— Розкажіть, як з Волині ви потрапили до Рівного.

— У Рівному я народилась. Випадково, проїздом.

— Це як?

— Мій тато вчився у Рівному у вищій партійній школі. Мама приїхала його провідати, і ніби рано було ще народжувати, але я з’явилась на світ у Рівному. У свідоцтві про народження у мене запис, що я тут народилась. Малою дивилась на цей документ, і місто Рівне для мне було якесь рідне, я хотіла туди потрапити. І потрапила, коли вийшла заміж. Починала трудову діяльність у 23-й школі, майже вісім років пропрацювала вчителем початкових класів. Мої учні — нині майори, кандидати наук — і досі приїжджають до мене. Потім працювала інспектором міськвно, дев’ять років очолювала міський відділ освіти і вже шість років заступник міського голови. Отже, все було поступово, самостійно.

— Ви часто буваєте за кордоном. Чим жінка у владі там відрізняється від наших жінок?

— Там ніхто представників влади не ділить на чоловіків та жінок, це звичайна реальність, а у нас ще до цього не звикли. Це дивина. Та ще й деякі жінки-політики трохи підпсували імідж жінок у владі…

Вислуховує і сексуальні меншини

— Сьогодні у вас прийомний день. Чи були за стільки років перебування на посаді якісь незвичайні звернення громадян?

— Вони носять сезонний характер. Зараз приходять з приводу соціальних допомог, субсидій. Звертались і сексуальні меншини, які вважали, що їхні права були ущемлені. Є такі, які скаржаться на холодні батареї. Коли я кажу, що це не моя компетенція, заявляють, що це соціальне питання (сміється). Є у нас і свої “сини полку” — сироти, діти з неблагополучних сімей. У таких, як правило, дві крайності: або, як кажуть, опуститися на дно, або максимально карабкатися, хапаючись за життя. Інколи приходять діти, які хочуть позбавити своїх батьків батьківського піклування.

— А до чого в роботі звикнути не можете, які речі даються найважче?

— Після засідання опікунської ради відхожу дві доби. Ніяк не можу звикнути, що не треба через серце пропускати чужий біль та проблеми. Я була на тренінгах, знаю, що треба абстрагуватись, але не можу спокійно реагувати, коли силоміць із сім’ї забираємо дітей. У нас, у Рівному, деякі діти не знають, що таке ложка, простирадло. Хіба на таке можна спокійно реагувати? Найбільше мене вражає безвідповідальне батьківство.

— Як ви ставитесь до збільшення допомоги при народженні дитини?

— Сьогодні збільшена сума виплат на дітей стала бізнесом для деяких мам. Вони народжують від різних чоловіків, і після дев’яти місяців здають дітей у Будинок дитини. Вважаю, що механізм виплат допомоги на дітей при народженні треба змінити, аби не просто стимулювати дітонародження.

“У мене шестеро дітей”

— Світлано Кирилівно, розкажіть про своїх дітей.

— У мене двоє синів. Старшому, Ігорю — 28. Менший, Петро, має 24 роки, одружений, і я вже двічі бабуся. Маю двох онуків, Андрійка і Михайла. У мене в сім’ї два Михайли Петровичі — онук і чоловік.

— І часто спілкуються внучата із зайнятою бабусею?

— Так, я із садочка забираю старшого, вони живуть у Рівному. Тут ми їм залишили квартиру, а самі живемо у Костополі зі старшим сином. Обидва сини працюють на “Азоті” у відділі зовнішньоекономічних зв’язків, роботою задоволені. До речі, старший починав вчитися в Острозькій академії, пішов в армію. А я голова призовної комісії, то коли що, всім кажу: а мій служив! Менший жартує, що і його можу в армію відправити.

— А сини не “моніторять” ваші виступи, появу на телебаченні?

— Ще й як! Все аналізують. Чоловік аналізує як вчитель. Тобто у мене купа інспекторів, я під постійним прицілом не лише громадськості, а й родини.

— А які у вас стосунки з невісткою?

— Іванка називає мене мамою, а я кажу, що у мене (разом з нею) шестеро дітей. Я своїх сватів вперше побачила на заручинах. А діти познайомились, коли вигулювали собак. Іванка радиться зі мною не лише у питаннях кулінарних, а й просить сімейних порад, не соромиться запитувати. Знаєте, коли я заміж вийшла, у 18, мені не було з ким порадитись, бо жила у Владивостоці — нікого з близьких поруч не було. Ні мені, ні моїм дітям не вистачало підтримки, бабусь. А тепер мої діти цінують мою допомогу, і це важливо. Хай навіть окремо живуть, але коли відчуваєш родинне тепло — легше жити.

— Знаю, що ви ще й танцями займалися…

— Так і зараз займаюся після літньої і передвиборчої перерви. Це почалося після перших “Танців з зірками”, коли я побачила, яка гарна стала Наталя Могилевська, як змінилась Ірина Білик. У нас своя компанія, і двічі на тиждень ми знаходимо час по годині-півтори приділити танцям. Якби не вибори, то могли би вже щось і людям показати…

Вперше відпочивала правильно

— Світлано Кирилівно, ви завжди чудово виглядаєте. Поділіться рецептом.

— Вважаю, що жінкам не треба відкривати Америку. Краще п’ять разів взяти пилосмок — це найкраща зарядка, менше лежати, сидіти, їсти, а більше рухатись, жити активно. Тоді все буде добре. Жінка завжди повинна бути підтягнутою. Я навіть вдома, коли нікого немає, завжди приводжу себе в порядок. Можливо, мене стимулює те, що у мене сини, та й для чоловіка вдома я завжди маю бути гарною.

— Як проводите вихідні, де ви відпочивали влітку?

— Ми порозумнішали останнім часом, бо ділимо відпустку на тиждень — 10 днів. Цьогоріч вперше я правильно відпочивала: взимку в Єгипті була, влітку — у Санкт-Петербурзі. Зараз планую поїхати з подругою в Угорщину на озеро Хевіс, на термальні води. Кожна відпустка повинна бути насичена емоціями та пізнанням світу. Раніше ми мало їздили: на себе часу не вистачало. Що стосується вихідних, то субота у мене повністю господарський день. З моїм завантаженням на роботі залишається лише один день для прибирання, прасування, заготовок.

“Кухня – це моє царство”

— А чоловік на кухні допомагає?

— Ні, це жіноча робота. Кухня — це моє царство, праска теж. Для чоловіка головне — забезпечити сім’ю, щоб жінка не думала, як нормально одягнутись, прохарчуватись. Решта — дрібні справи, з якими жінка повинна справляється сама. Створити затишок у домі, щоб чоловік хотів там бути, бігти додому з роботи — це справа жінки.

— Нещодавно ви святкували день народження. Чи є певні традиції у вас у цей день?

— Перший день завжди родинний, з’їжджаються усі. Цього разу була просто чудова погода, і чоловік, без перебільшення, зробив для мене подвиг: не поїхав на відкриття сезону полювання. Хоча він затятий мисливець і я не наполягала, аби він залишився в колі сім’ї. Він варив уху — вийшла просто королівська, смажив шашлики. Наступного дня мене вітали колеги. Єдине, що хотілось би: відчути межу, коли вітають посаду, а коли мене, просто як людину. Якби це було хоча би 50 на 50!

Loading

Не пропускайте важливі новини Рівненщини Читайте ОГО у Google News
Підписатися
Поділитися:

Головні новини

Прокрутка до верху