“Я з третього класу – директор”

З Володимиром ТЕРЕЩУКОМ ми зустрілись у його дітищі — в одному із залів гральних автоматів “Ройал Клубу”. Доки чекала приїзду директора, встигла перемовитись з його підлеглими, які вкотре нарікали: скоро лишаться без роботи. Але запевняли: саме шеф за них найбільше хвилюється. Пізніше Володимир Терещук зізнається: “Ми команда, тому переживаю за всіх”. Під час усієї розмови у нього не замовкав телефон. Справи, справи, справи… “Живу у режимі цейтноту”, — просить вибачення пан Володимир. Але, незважаючи на це, для своєї сім’ї, він завжди знаходить час. Про все — далі…

Про бізнесові будні
— Пане Володимире, ви ж — не рівнянин?
— Ні, я з Дубна.
— Справді? А казали, що ви — львів’янин…
— Я прожив там багато часу. Там вчився, спочатку — в лісотехнічному інституті, але перша моя освіта — Львівський технікум громадського харчування. За спеціальністю я — кухар. У Львові й робив перші кроки у своїй кар’єрі. Зокрема, у гральному бізнесі. Ми з групою товаришів почали займатися цим фактично з 1992 року. Потім гральним бізнесом запропонувало займатися спільне україно-чеське підприємство “Ройал Клуб”. Нам тоді ще давали такі маленькі “телевізори”, які ми ключиком накручували. Тобто можна сказати, що ми стояли біля витоків грального бізнесу J.
— Наскільки я знаю, ви й іншими видами підприємницької діяльності займалися…
— Так, спочатку я торгував меблями у Рівному, тоді ще існував такий торговий дім “Укрекс”. Але завадив дефолт, і ми збанкрутували. Другим бізнесом (це вже була моя власна справа) стала хлібопекарня. “Допеклися” до того, що нам не давали ніяких дотацій, та, незважаючи на те, ми продукцію навіть у школи постачали. А вже третім став гральний бізнес.
— Який у нинішній ситуації не надто комфортно почувається…
— І я, мабуть, знову стану біля витоків… Настільки побудована наша неправова держава та її закони, що все пішло нанівець. За вісім років ми встигли таку мережу розбудувати, а тепер все закриваємо. У принципі, я не дуже переживаю, адже матиму місяць відпочинку. А вже згодом ми плануємо розгорнути мережу залів гри у спортивний покер. У нас це поки що нерозвинена сфера. До слова, у спортивний покер грають не на гроші…

Про відсутність музикального слуху
— Ваша коронна страва як професійного кухаря — це…
— Мабуть, усі м’ясні страви. Пам’ятаю, нас за студентства відсилали на Південний берег Криму з травня аж по жовтень, де ми готували винятково м’ясні страви. Тепер, коли виїжджаємо на природу, шашлики — суто моя прерогатива. Мало того, завдяки шашликам я й перше своє кохання завоював! У мене життєва істина вийшла навпаки: я знайшов шлях до серця дівчини якраз через шлунок. (Сміється.) Романтичне таке було знайомство, під гітару…
— На гітарі ви грали?
— Ні, мій двоюрідний брат. Ми з ним однолітки, разом в інституті навчалися. Мене, на щастя, Бог милував…
— Чому милував?
— Тому що мама у мене музикант. Вона нині викладає у Дубенському музичному училищі культури. У нас вдома все життя стояло піаніно. Хоч не скажу, що ведмідь на вухо наступив, але я все перепробував: і баян, і труба, і та ж гітара — але і я, і батьки зрозуміли, що краще не мучити мене тією справою.
— А ви єдина дитина в сім’ї?
— Ні, маю старшого брата Олега. Він — викладач хореографії у Луцьку. Так, пішов по маминих стопах у культурну сферу. На мені природа відпочила. Я більше в тата. Він у мене працівник торгівлі.

Про “футбольну” дружину
— Ви в дитинстві бешкетником були?
— Так, трошки був. Але переважно за всі бешкетування перепадало брату.
— У вас, здається, також двоє синів?
— Так. Владу зараз 14 років, а Стасу — 11.
— О, саме складний вік… Суворо виховуєте?
— Ні, я не суворий батько. Взагалі-то їхнім вихованням займається дружина Інна. Хоча я вношу свою частку в загартовування в них чоловічого характеру.
— У всьому покладаєтесь на дружину?
— Так, у всьому. Ми вже разом (задумався на кілька секунд) 15 років. Ох, точно — це ж у нас ювілей цьогоріч! Шостого жовтня. (Посміхається.) Ми просто дуже схожі характерами та вподобаннями. Наприклад, я виховав у Інні затятого футбольного вболівальника. Мало того, вона знає всіх відомих боксерів. У мене вдома навіть стос журналів “Ринг” лежить, котрий читає дружина.
— У народі кажуть: скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти. Хто у вас друзі?
— Я вам скажу, що товаришів — дуже багато, а друзів — немає…
— Можливо, це тому, що ви більш сімейна, домашня людина?
— Ні, чому? Просто життя така штука… Ми ж з Інною жодні вихідні вдома не проводимо — або на природу, або на дискотеки, або в різні туристичні поїздки.
— У мене таке відчуття, що просто вас у житті зраджували друзі, тому…
— Так, частка правди у цьому є. Причому — кращий друг. Це було ще у молодості. Ми просто по-різному дивились на речі. Для мене він ще був другом, а для нього я вже став бізнес-партнером…
— З рівненських підприємців з кимось товаришуєте?
— З Ігорем Мічудою, наприклад (керівник ТОВ “Рівнеінвестбуд”, голова правління “Асоціації працівників будівельної галузі м.Рівного та області”- авт.) Нас пов’язало полювання.

Про те, як лишився без штанів
— Ви серйозно полюванням захоплюєтесь?
— Це у мене від дяді. Від нього мені й рушниця лишилася. Брат Олег, наприклад, рушницю до рук не бере. Він каже: “Я вбиваю звіра”, а я кажу: “Я на нього полюю”. Весь мій азарт у мисливстві.
— До речі, мене завжди цікавило: як можна тримати мережу гральних автоматів і не спокушатись самому зіграти?
— Я тобі поясню, як. Ще коли навчався у Львові, у місцевому парку Стрийський був більярдний зал, де ми постійно з друзями грали. От одного разу, після чергової партії, я буквально залишився в одній сорочці… (Голосно сміючись, відкидається на спинку стільця.) Хотів відігратися, але вже не було чим. Мені запропонували зіграти на штани. Отак і лишився без них. Азарт як рукою відрубало… З іншого ж боку, цим бажанням просто потрібно керувати. У мене маса товаришів, які “плотно сидять”… Треба мати сильний характер та поважати себе. Це різні речі: якщо ти прийшов у гральний зал заробити гроші — то не це місце. Для цього потрібно вставати вранці, брати лопату та копати, як казав мій перший керівник. А якщо прийшов відпочити, то повинен відміряти, скільки для цього можеш витратити. У мене є знайомий, котрий може заради відпочинку за дві години на автоматах витратити 10 тисяч гривень, залишити на барі за каву 100 гривень, подякувати і… піти.
— А вам для чого не шкода було б віддати 10 тисяч гривень?
— На лижне спорядження. Хоча мені б і стільки не вистачило. У нас уся сім’я лижників з досвідом. Цієї зими ми практично кожну суботу-неділю їздили до Карпат. Ми свого часу й до Словаччини їздили, але мене більше цікавить траса, а не комфорт. А за кордоном головне — саме комфорт.

Про віру в себе
— Який ви керівник?
— Лояльний до своїх працівників. Ми — команда. Я розумію, що від їх роботи залежить моє благополуччя.
— Виходить, ви практично все життя були начальником… Підлеглим ніколи?
— Ні. Хіба у батьків. (Посміхається.) У мене у трудовій книжці — чотири записи і всі чотири — “директор підприємства”. Крім того, ще з дитинства моє прізвисько “Директор”J У третьому класі до нашої школи на відкритий урок завітала партійна комісія, почала питати усіх, хто ким хоче стати. От я й сказав: “Хочу бути директором!”J Отакий я був соціально небезпечний елемент.

Loading

Не пропускайте важливі новини Рівненщини Читайте ОГО у Google News
Підписатися
Поділитися:

Головні новини

Прокрутка до верху