Після першого
знайомства з
людьми, котрі перебувають у притулку для тимчасового проживання та реабілітації осіб, які не мають житла, — просто кажучи, з бомжами, доводиться пережити шок. Шок не від зовнішнього спостереження, а від того, що більшість з них ще цілком спроможні бути корисними в цьому житті. Принаймні вони намагаються не втратити здоровий глузд і почуття гумору. Вони намагаються ЖИ-ТИ.
Вислухавши багато житейських сповідей безпритульних людей, усвідомлюєш, що ні в який темний кут суспільство не заховає цю проблему. Бо вона поруч — у нашому місті, на наших вулицях, у нашому розумінні. Мікросвіт, що у будинку 71а на вулиці Дубенській, об’єднує людей різних національностей. Більшість з них (а це 75-80%) — вихідці з місць позбавлення волі. Причому, деякі з багатим “стажем”: від 10 років тюрми і більше. Від них відмовилися рідні, друзі. Коротко кажучи, кожному — свій доленосний дарунок. І з подібним “контингентом” мати справу не так-то й просто. Бо усяке трапляється…
Частими є конфліктні ситуації в притулку між самими поселенцями. В основному ввечері, підзаробивши на хліб чи до хліба, комусь з них спадає на думку “з’ясувати стосунки” з ближнім. Чим у такому випадку може зарадити вахтер-охоронник, та ще пенсійного віку? Вихід один — 02. Та, якщо простежити ряд записів у книзі чергового (принаймні за останні кілька тижнів), на жоден з викликів правоохоронці не зреагували. Що ж стосується контрольно-профілактичних відвідин закладу дільничним міліціонером Миколою Ющуком, то чомусь пригадується дитячий мультфільм з щирою відмовкою (вибачте, російською – авт.): “А мы молока не видали пока”. Правда, в розмові по телефону пан дільничний запевнив, що впродовж тижня навідується до своїх “вихованців-притульців” два-три рази (!).
Біда не в грошах, а в їх відсутності. Бо ж із самого початку заснування закладу для безпритульних було передбачено воєнізовану охорону. Та через відсутність відповідного фінансування плани залишилися лише планами.
У республіці знедолених трапляються й парадокси. Володимир Зелений, молдаванин за національністю, має вищу освіту — закінчив у 1965 році Київський інженерно-будівельний інститут за спеціальністю інженер-сантехнік з тепловодопостачання й вентиляції. Більше того, у свій час його було нагороджено срібною медаллю за розробку системи очищення викидів. Втрата паспорта, розлучення — життя дало тріщину. І поки не налагодиться справа з документами, на кращий варіант реабілітації Володимир і не сподівається…
Юрію (прізвище з певних причин попросив не називати) — 21 рік. З вигляду — охайний, симпатичний юнак. На перший погляд, його перебування у притулку абсолютно незрозуміле. Та згодом усе стає на свої місця. Юра — вихованець Броварського дитячого будинку, що на Київщині. Навчався у будівельному училищі у с.Сосновому Березнівського району. Коли після закінчення стикнувся з житловою проблемою, йому порадили звернутися в обласну держадміністрацію. Мовляв, там мусять посприяти. Юрі “посприяли”. “Кому такі безбатченки, як я, потрібні?!” — з неприкритою ноткою злості говорить хлопець. Та й у цьому випадку надія вмирає останньою. Бо має Юра усі потрібні документи (!), працює і відкладає гроші, щоб винайняти житло; і надіється знайти роботу за спеціальністю.
Є в самостійній і незалежній республіці знедолених і свій “цілитель” — В’ячеслав Заліва. Або, як він представляється, — “професійний спеціаліст по душі й тілу”. Та, на жаль, сьогодні саме його душі й тілу потрібне серйозне медичне “зцілення”. Бо чимало клопотів завдає його хвора настирність проводити сеанси зцілення в обласному центрі інвалідного спорту, що на Поштовій, 5. Дирекції “Інваспорту” доводилося навіть з цього приводу звертатися в управління охорони здоров’я. Проте в останніх особливого інтересу цей “унікум” не викликав.
Богом і людьми забутий притулок. Але тільки на перший погляд. Бо, як розповідають працівники, полюбляють до них навідуватися представники різних релігійних конфесій. Приміром, нещодавно були представники жіночої ради обласної організації євангельських християн-баптистів. Пропонували поспілкуватися з “притульцями” на життєві теми (звичайно, за частуванням), але за умови… зняти бесіду на відеокамеру. Хід зрозумілий: привернути увагу грошовитої заокеанської громадськості. А далі… Баптистам у такій “благочинній” пропозиції було відмовлено.
Проблем багато. І всі впираються у недостатнє фінансування. Що й казати, а навіть при простому порізі пальця нема чим перев’язати рану. Про зеленку чи йод мова навіть не йде… Відверто кажучи, дивуєшся стійкості й відчайдушному оптимізмові персоналу притулку. “Викручуємося, як можемо” — така констатація їхнього щоденного виживання. Бо у даний момент надіятися на Божу поміч замало.
P.S. Якось у скрутний період працівники притулку звернулися до Владики Варфоломія (бо з державними коштами від соцзахисту справа була проблематичною) з проханням допомогти хлібом для бездомних. На що Владика дав згоду. А через деякий час певна посадова особа викликає директора притулку до себе на розмову, себто “на килим” зі звинуваченнями у жебрацтві. Мовляв, управління соцзахисту фінансує, а ти!…
Відтоді від “спонсорів” — ні слуху, ні… хліба.
