Ця розповідь — не сенсація, тут нема ні “смажених” фактів, ні перебільшень. Це типова історія про те, як навіть не живе, а існує більшість українських жінок за кордоном. Одна з них, рівнянка Тетяна (ім’я змінене), змушена була їхати до Італії. Причина — банальна: скрутне матеріальне становище. Син, закінчивши школу, поступив до університету. За перший семестр пані Тетяна внесла гроші, але за другий не змогла, оскільки чоловіка скоротили з роботи, а її зарплатні вистачало лише, щоб сяк-так прохарчуватись. А тут ще й дочка закінчує школу, збирається поступати у вищий навчальний заклад, за житло не платили вже три роки… Тетяна опинилася на роздоріжжі: або жити впроголодь й позичати гроші на оплату навчання дітей, або їхати на заробітки. Співробітники вмовляли Тетяну не залишати дітей, але вона не бачила іншого виходу. Подруга, яка раніше виїхала до Італії, пообіцяла Тетяні допомогти з працевлаштуванням. Тож Тетяна оформила документи через турфірму. Як їй повідомили, виїжджати потрібно з Луцька мікроавтобусом, який повинен довезти до італійського міста, де проживала подруга. Але потрапила жінка зовсім до іншого міста. До того ж на кордоні була змушена викинути харчі та розмовник, адже туристам це не потрібно. Серед ночі, голодна, не знаючи мови, у незнайомому місті, Тетяна мало не впала в розпач.
На щастя, вона мала номер мобільного телефону подруги, й додзвонилась до неї. Вони все ж зустрілись. Роботу подруга не змогла знайти, проте допомогла Тетяні з тимчасовим помешканням. Спочатку Тетяна мешкала з такими ж українськими жінками, які приїхали на заробітки. Вони їй розповіли чимало цікавого: виявляється, за останніх півроку з Італії в Україну переправили десять померлих жінок. Ніхто не цікавився їх станом здоров’я, а самі жінки працювали до сьомого поту, щоб зібрати трохи грошей й послати їх рідним. А ще був випадок, коли жінка недогледіла дитину заможного італійця й дитина втопилася у басейні. Ця помилка коштувала їй життя.
Тетяна майже місяць шукала роботу. Нарешті їй допомогли представники нелегальної організації українців, які займались працевлаштуванням (щось на зразок “біржі праці”). На відміну від вітчизняної біржі, їх послуги коштують недешево: 150 євро з кожної зарплатні, тобто щомісяця. Рівнянка погодилась. Її влаштували доглядальницею за хворим. Робота важка, та ще важче змиритися з тим, що тебе мають за особу нижчого рівня, яка не варта доброго слова чи хоча б співчуття. Ось тоді й народились ці рядки:
Там за горами — діти,
в когось — внуки.
Хтось щастя тут
знайшов, а хтось — лиш муки.
Там осінь, в небі клекіт
журавлиний,
А нас тут звуть всі —
“донни України”.
Ми тут заручники, ми
тут — маріонетки.
Ми всі гравці
російської рулетки.
По вулицях вузеньких
пропливаю,
Захоплення в очах
чужих читаю.
А навздогін осіннім
вітром лине:
“Ти є прекрасна, Донна
України!”
Тут, мамо, не
співають солов’ї,
Не пахне липень сіном,
медозбором,
Ці їхні парки не назвеш
“гаї”,
Тут наші сльози
пахнуть їхнім морем.
Тут, мамо, все чуже —
сльоза і сміх,
Тут інша пісня, інша
ніч і днина,
І ми тут горе ділимо
на всіх,
Як свіжоспечену твою
хлібину.
А я вже звикла жити
так,
Що я ніщо, ніде, ніяк,
Що я ніхто — середній
рід,
Звикаю жити серед бід.
Як хліб тут черствіє
душа,
Серед чужих — одним
одна!
У цих віршах — душевний біль, який відчувають наші жінки на чужині. Але чи можна замінити материнську турботу й ласку закордонними лірами чи євро?
