З першого погляду Ольга Ільчук, редактор телеканалу “Рівне 1” та володарка титулу “Жінка року” у номінації “Жінка-працівник ЗМІ”, видається людиною сильною та жорсткою. Вона зробила стрімку кар’єру, веде гострі ефіри на телебаченні й відома тим, що може, не соромлячись, поставити співрозмовника на місце. Однак люди, знайомі з Ольгою не з екрана телевізора, знають, що ховається за цією зовнішньою “залізністю”.
Хотіла все кинути і почати спочатку
— Олю, відрадно носити титул “Жінка року”?
— Звісно, з одного боку це приємно. А з другого, журналістам приймати нагороди від влади ніби не зовсім етично. Та й зрештою, не нагородами вимірюється робота.
— А чим ти міряєш свою роботу?
— Ой… Раніше міряла недоспаними ночами. А зараз — вдалими сюжетами, хорошими ефірами, задоволенням від того, що робиш, реакцією людей на мою роботу. Бо навіть якщо вона негативна, це все одно свідчить, що зачепило, хтось відреагував, не залишився байдужим.
— Пригадай, як ти почала працювати, адже, якщо не помиляюсь, за освітою ти зовсім не журналіст…
— Освіта у мене філологічна. А журналістом стати захотіла десь класі у десятому — думка була така: або журналіст, або слідчий. Не знаю, як це поєднувалось у моїй голові, але вибір був саме такий. Поступати на журналістику можна було або у Львові, або у Києві. Обрала Київ, але коли поїхала дізнатися, що, до чого і як, мені сказали, що без конкретних сум і творчого доробку немає сенсу навіть пробувати. На п’ятому курсі влаштувалася на роботу коректором у районну газету “Слово і час”. А після закінчення ВНЗ — журналістом у газету “ОГО”. Відтоді почалася кар’єра. Зараз я редактор телекомпанії “Рівне 1” та власний кореспондент “1+1”.
— Не розчарувалася у професії?
— У професії, напевно, ні…
— Але у чомусь, схоже, все так довелося…
— Просто були ситуації, коли хотілося все покинути і почати все спочатку. Чому цього не зробила — не знаю. Можливо, не вистачило рішучості. Хоча у роботі на брак рішучості не скаржилася ніколи.
— А де тобі комфортніше працювати — у газеті, де журналісти залишаються поза кадром, чи на телебаченні, де аудиторія знає кожного в лице?
— Знаєш, говорять, що телебачення — це наркотик. І я з цим згодна. Людина, яка відчула “смак” телеефіру, навряд чи зможе без цього колись обійтись. Це дуже потужний заряд. Коли заходжу в студію, для мене зникає все — клопоти і негаразди, усе, що тільки може існувати, існує поза студією. А коли ти в ефірі, то збираєшся і працюєш на камеру, на те вічко, по той бік якого ну якщо не сотні, то десятки тисяч глядачів.
Столицю поки що не підкорила
— А як потрапила на “плюси”?
— Випадково. Під час виборів у нас в ефірі була Ольга Герасим’юк. І нахабність, якої мені іноді не бракує, допомогла напроситися до неї “в гості” на “1+1” з екскурсією. І коли випала нагода поїхати в Київ, подзвонила, Ольга Герасим’юк призначила зустріч, вона тоді прихворіла, сиділа і куталася у великий чорний шарф, але ми поговорили, я пояснила, чого власне хочу (бо тоді якраз почала керувати “Рівне 1” і мені страшенно бракувало знань про телебачення). Вона направила мене до заступника директора телекомпанії, організувала екскурсію і дозволила подивитися, як знімають ток-шоу Анни Безулик “Я так думаю”. Не могла пропустити такої нагоди, залишила в ньюзрумі свої координати. А потім у нас на Рівненщині трапилася страшна аварія, і з “плюсів” дзвонили, просили переслати їм відеоряд. Пізніше був ще один дзвінок: чи не бажаю я з ними співпрацювати. Як це “не бажаю”, якщо мрія працювати саме на цьому каналі у мене була вже давно!
— Підкорити столицю хотілося?
— Так, і навіть спроби були. Певний час стажувалася на “Новому каналі”, навчалася на “5 каналі”. Але якщо мені здається, що мені бракує знань чи досвіду, не можу запропонувати себе на певну роботу, спочатку маю бути впевненою у собі на сто відсотків. Вважаю, що знаю ще не настільки багато, щоб працювати у столиці. Та й на “Рівне 1” хороший колектив, люди, з якими склалися дружні взаємини, і мені важко уявити себе деінде. Врешті-решт свою роль грають і звичайні людські фактори: у Рівному у мене житло, рідні, друзі. Так що столиця поки що вогнями не манить, хоча років п’ять тому таке було.
— У кожного журналіста є його “коник”, улюблені теми чи жанри. Тобі що близьке?
— Раніше ненавиділа політику, але під час виборів мене це захопило. Я в тому варилася, намагалася сама розібратися, що і до чого, щоб мати змогу розповісти глядачам, і зараз на будь-яку політичну тему можу зробити непоганий сюжет. Можна сказати, спрацювала відома сентенція: якщо ви не цікавитесь політикою, вона зацікавиться вами. А ще люди, котрі займаються політикою, перед камерами одні, а поза ефіром — зовсім інші, і цю різницю теж дуже цікаво спостерігати й показувати глядачам. Не хотіла б здатися заангажованою тільки політикою — мені цікаві журналістські розслідування, хоч це трохи і невдячна тема, бо вимагає багато часу і зусиль. Але цінується те, що дістається важче. Чим більше сил покладено на щось, тим яскравішою ця робота виходить.
“Розлученням розплачуюсь за успіх”
— У протистоянні “робота — особисте життя” яку сторону ти схильна прийняти?
— Особисте життя відсунулося на задній план. Певний час жила лише роботою, і більше, крім неї, нічого не було. Але ж не можна зациклюватися на чомусь одному, має бути ще щось у житті.
— Можеш назвати себе успішною жінкою?
— Я думала, що ти щось подібне у мене спитаєш. Чесно, не знаю, що таке успіх, і що окреслюється цим словом. Для мене успіх, це коли збуваються мої мрії, коли усвідомлюєш, що все, чого хотілося, є.
— Вважаєш, жінці легше чогось досягти у житті, аніж чоловікові?
— Навпаки, важче. Світ належить чоловікам, як би банально це не звучало. Чоловіки світом правлять, а жінки виконують їх команди і намагаються дістатися вершини, з якої можна правити. Це моя суб’єктивна думка, і коли я її висловлюю, мене називають феміністкою, хоча до них не належу. Але до жінок таки інше ставлення, ніж до чоловіків, дещо зверхнє, типу “ну що вона взагалі може?”. Якщо подивитися на тих, хто працює, — це одні жінки, а ті, хто керує, — переважно чоловіки.
— Що робиш у вільний час (якщо, звісно, він у тебе є)?
— Не повіриш, зараз у мене стільки вільного часу, що іноді не знаю, куди його подіти. Якось так складалося, що раніше його катастрофічно бракувало — і на сім’ю, і на відпочинок. Було лише бажання прийти, впасти на ліжко, і щоб мене не чіпали. А зараз… можливо якось структурувалася робота, але з’явився час і подивитися телевізор, і почитати, і переглянути новини в інтернеті, піти в гості, поспілкуватися з друзями, сходити в кіно. Частіше стала подорожувати Україною, відкрила для себе чимало гарних місць. Вдалося з’їздити до друзів в Чернівці.
— Про своє розлучення розкажеш?
— Навіщо?
— Це ж теж сторінка твого життя.
— Напевно, це не та тема, на яку можу говорити. Це не був вибір між сім’єю і кар’єрою. Але крок був усвідомлений. І все є так, як є. Хоча треба віддати належне Сергію, ми з ним залишилися у хороших стосунках, і він мені не чужий, це точно. Не всі мої рідні навіть знають, що ми розлучилися. Можливо, я в якійсь мірі поплатилась за те, що була доволі відкритою людиною і могла вільно говорити про свої почуття. Тепер я цього уникаю. І моє особисте життя — лише моє. Хоча можна закинути: журналісти — це ті, хто розповідає про особисте життя інших. Думаю, моє розлучення — це своєрідна розплата за те, що деякі вважають успіхом.
— Якби завтра тобі сказали: ти вільна робити все, що захочеш, що б це було?
— Ток-шоу. Цього жанру на місцевому телебаченні дуже бракує. Не хотілося б визначати якісь теми, бо рамки обмежують творчість. Головна умова — це актуальність. Одного тижня може бути актуальною культура, іншого — проблема одностатевих шлюбів, а потім — зростання комунальних тарифів.
— А “він її любить, вона його ні”… — традиційні жіночі історії?
— Якщо мені хочеться жіночих історій, я читаю любовні романи.
— Ти читаєш любовні романи?
— Жах, правда? Хоча ці романи теж бувають різної якості, скажімо “Ті, що співають у тернах” — це ж любовний роман, і “Анна Кареніна” — теж любовний роман, ось тільки не у всіх вистачає терпіння його дочитати (сміється). Багато моїх знайомих у це не вірять, як і не вірять, що мені притаманні якісь людські слабкості, бо звикли вважати мене сильною жінкою.
“Мрію стати мамою”
— Давай про слабкості поговоримо докладніше.
— Певною мірою я романтик. А ще — довірлива людина. Часом здається, що занадто. Принаймні випадки, коли моя довіра була обманута, не такі вже й рідкісні. І потім я з цими людьми просто не можу спілкуватися. Є люди, з якими досі не вітаюся. Мабуть, вони сприймають це як зверхність, та для мене це захист. Зрештою, якщо людина знає, що вогонь її обпече, вона ж ніколи туди руку не засуне.
— Колись Ольга Ільчук мріяла працювати на телебаченні і в газеті одночасно, їй це вдалося. Потім вона мріяла стати головним редактором, їй вдалося і це…
— Я не мріяла стати головним редактором телебачення, кажу одразу (сміється).
— Однак, стала. Тепер про що мрієш?
— Чесно? Мрію стати мамою.
