Йому 23 роки. Він міг би будувати мирне життя, мріяти про подорожі чи кар’єру. Але замість цього він повернувся на службу в Збройні Сили України. Бо, за його словами, не міг інакше.
Родом із Дубенського району на Рівненщині, Віктор пройшов звичайний шлях юнака: навчання у ВХПТУ, робота, пошуки себе. Але ще у 2021 році, коли йому було лише 19, хлопець прийняв рішення, яке визначило його майбутнє — стати військовослужбовцем. З того моменту його життя тісно пов’язане з армією. Він служив у 14-й бригаді, а згодом — у 130-му батальйоні. Працював як кулеметник-розвідник, згодом механік-водій БМП. Це був інтенсивний, важкий, але водночас важливий період.
У 2024 році стан здоров’я змусив Віктора на деякий час зупинитися. Після проходження медичної комісії він отримав статус обмежено придатного. Це означало, що потрібно було відновлюватися, зважувати сили, приймати рішення, що далі. Пів року вдома. Але війна — вона не дає забути про себе. Вона поруч. Вона триває.
«Я не міг просто сидіти, — згадує Віктор. — Коли країна воює, коли твої побратими на позиціях, просто чекати — не для мене».
Він не став чекати виклику чи повістки. Самостійно звернувся до ТЦК і приєднався до 23 інженерно-позиційного полку. І вже понад пів року служить там — маскувальником в одному з підрозділів. Майже одразу після зарахування поїхав на Схід, у зону виконання бойових завдань.
Інженерні війська — це не менш важливий фронт. Там, де треба будувати укріплення, забезпечувати обороноздатність, мінувати і розміновувати, укривати й захищати — працюють саме ці люди. Серед них тепер — і Віктор, у 23 інженерно-позиційному полку.
Війна залишає сліди. Не тільки на тілі, а й у серці. Втрати побратимів, складні моменти, фізична втома. Але Віктор не шкодує про свій вибір. Каже, що він був свідомий і правильний. Адже коли твоя земля в небезпеці — стояти осторонь просто неможливо.
Його мрії — не про великі речі. Він мріє про просте й водночас найважливіше: про дім у рідному селі, де знає кожну стежку з дитинства. Про мир. Про сім’ю, яку хоче створити після Перемоги. І найголовніше — про саме завершення цієї війни. Щоб більше не доводилося обирати між життям і обов’язком. Щоб не було більше списків загиблих. Щоб усе це залишилося лише у спогадах, як тяжкий, але пройдений шлях.
Сьогодні Віктор — знову у строю. Він не герой на обкладинках. Він — один із тисяч тих, хто щодня робить усе, аби Україна вистояла. Своїм прикладом він показує: служити можна не лише тоді, коли здоров’я дозволяє бути на передовій, а й тоді, коли головне — не здатися.
