У бригаді його знають просто як «Дядю Колю». Хоча за документами він — Микола Панасович, 56 років, родом із Дубенського району. Його постать у строю 104-ї окремої бригади «Горинь» сприймається особливо: він не лише старшина роти, а й справжня опора для побратимів, які поруч із ним проходять найважчі випробування війни.
До повномасштабного вторгнення життя Миколи було цілком мирним. За освітою він медик, але працював у будівництві, забезпечував родину, планував майбутнє. Ранок 24 лютого 2022 року став переломним:
«Прокинувся, зібрався на роботу, увімкнув новини. Побачив — якась єрунда робиться. Прийшов на роботу й сказав: усе, закриваємось. І звідти прямо у військкомат».
Війна без теорії
Микола не чекав повістки. З першого дня він добровільно став до строю. У бригаді отримав посаду старшини роти — людини, на яку лягає відповідальність за облік, забезпечення, форму, харчування, зброю і логістику.
«Я тут як батько: і насварю, і пошкодую. Бо свої ж», — пояснює він свою роль.
Медичний фах довелося відкласти: батальйон формувався буквально «з коліс», і потрібно було швидко опановувати армійську документацію та бюрократію. Він навчався сам, водночас вів підрозділ крізь найважчі ділянки Донеччини. За його словами, найболючіше врізається у пам’ять перший досвід втрат:
«Найбільше врізалося — перші поранені. Перші втрати. Це ріже. Якщо зависати в кожному “чому” — зламаєшся. Психіка має витримати».
Подвійна сила — подвійна відповідальність
У Миколи є брат-близнюк. Так само медик, так само служить у війську. Вони на різних напрямках, але зв’язок між ними залишається майже містичним:
«Знаю наперед, коли його перекидають. Потім дзвонить — підтверджує».
А ще «Дядя Коля» — дідусь. Його онучці Аліні майже чотири роки. Вона народилася вже під час війни, і він бачив її лише кілька разів.
«Вона дзвонить і каже: “Діду, повертайся. Заскучилася”. І це найбільший біль. І найбільша мотивація», — зізнається він.
Людина-опора
У перервах між бойовими виходами Микола завжди знаходить собі роботу. Готувати їжу не любить, зате майструвати може годинами. Лагодить спорядження, робить ящики, допомагає хлопцям у побутових дрібницях. Для своїх — усе.
«Головне — не опускати рук. Терпіння і труд усе перетруть. Навіть якщо то російська приказка — то правда», — каже він з усмішкою.
Своє рішення піти на службу Микола жодного разу не поставив під сумнів.
«Тримають не накази, а побратими. Коли три роки разом — це вже не друзі, а родина. І зрадити їх? Ні. Я собі такого не дозволю».
«Дядя Коля» часто стає порадником для молодих бійців. Його настанови прості й щирі:
«Не зациклюйтесь. Страх — це нормально. Треба слухати старших, учитися, не ховатися в собі. Поважати командира, побратима, себе. Бо армія — це не лише про зброю. Це про довіру і відповідальність».
