А на Брежнєва нам було начхати

На цілину мене відпускати
не хотіли
Народився я в Луганську, в сім’ї інтелігентів. Батько — юрист, працював у прокуратурі. Мама в молодості мріяла стати лікарем, а вступила в педінститут, потім вчителювала. А мене, можна сказати, двір виховував. Вчитися пішов у Луганське училище механізації. Закінчив його, а навесні 1956-го року, коли мені ще й вісімнадцять не виповнилось, поїхав у Казахстан, на цілину. Ніхто не просив — сам захотів. Тоді підйом патріотичний був. Комсомольці — на освоєння цілинних і перелогових земель! Спочатку мене не хотіли відпускати з радгоспу біля Луганська, де працював трактористом. Але пішов до директора, кажу: брат мій двоюрідний, Сашко, їде, а я що — гірший?
Відправкою молоді на цілину займався обком комсомолу. На вокзалі всіх нас випроводжали з оркестром, з палкими мітинговими промовами. Ешелон був довжелезний. Квіти, пісні, юрби проводжаючих. Сльози, напутні слова — все переплелося в один клубок. Незабутні миттєвості!

Труднощів
не помічали
Прибули в Кокчетав. Обласний центр, як величезне село. На все місто одна двоповерхова споруда — обком. “Задрипане містечко,” — промайнуло в голові. Далі наш шлях проліг у райцентр Антонівку, а звідти — у Челкар, це кілометрів сорок від райцентру. Поряд і знаходилось наше пристанище — радгосп “Володаровський”. Згодом трудящі цього радгоспу звернулися до першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова, щоб погодився назвати радгосп його іменем. Микита Сергійович великодушно “дав добро”... А першим секретарем ЦК Компартії Казахстану був тоді наш дорогий Леонід Ілліч Брежнєв. Ми, чесно кажучи, про нього нічого і не знали. Подумаєш, висока номенклатура, на яку пролетаріату, такому як я, у принципі, було начхати. Ми просто приїхали робити свою роботу: орати, сіяти, збирати. Брежнєв у наш радгосп не приїздив. І я на цей факт абсолютно не жаліюсь. А з точки зору мого тодішнього розуму, взагалі не мало значення, хто і в якій посаді інспектував нашу роботу. Всі тоді були рівними — і тракторист, і будь-який начальник із самого центру.
Техніки у радгосп нагнали море. Принаймні у нашій тракторній бригаді було одних гусеничних тракторів 40-50. По залізниці один за одним йшли ешелони, навантажені “новйом”. А ми, в основному, пацанва. Весняна оранка… Пішли у ці безкрайні степи орати, щось поламалось у тракторі, кидаємо його просто в полі, йдемо пішки на бригаду, і вже дають новий трактор: давай, хлопче, заводь і ори далі! Тільки восени ті покинуті трактори починали стягувати на імпровізовану рембазу. Оглянуть, а там лише ремінь порваний, а все решта ціле. Бувало, через незначну поломку викидали коробку з мостом, ставили нове. Які ж то були витвори тракторної науки? Трактори ДТ-54, С-80. Здавалося, їх конструктори абсолютно не думали, що за кермом цих технічних шедеврів має сидіти людина. І вона, ця людина, повинна чимось дихати, не пріти, працювати у більш-менш комфортних умовах увесь продовжений робочий день. Нічого цього не було. І над цим ніхто з нас не думав. Ми підкоряли степ, цілину — землі, які тисячоліттями ніхто не чіпав. І от ми перші — це відчуття для нас було вагомим, як відчуття першопроходців, які ступили на берег незвіданого раніше материка... Може, я й зарозуміло кажу. Та не забувайте, що народився в сім’ї інтелігентів...

Незайманий віками чорнозем
То була прекрасна земля. Незайманий віками чорнозем. Уперше за всі тисячоліття леміші наших плугів порушили їх природну недоторканість. У Кокчетавській області, в яку я потрапив, був ще більш-менш лісовий ландшафт. У Цілиноградській — суцільні непідняті степи. Зранку наші хлопці чіпляли плуги і їхали на оранку — куди, здавалося, і сам чорт не знає. Цілий день хлопці орють, а пізно ввечері повертаються. Ніхто толком не визначав межі полів. Ореш та й ореш — скільки душа забажає.
Найперша проблема — харчі. Чекаємо, що з “центру” хліба привезуть, а привезуть всякий непотріб, “матеріальне стимулювання” — швейні машинки, мотоцикли. Це, мабуть, постачальники помилялися. Везли “стимули”, а поїсти хотілося звичайного хліба. Тим паче, коли після роботи поставиш трактор на нічну стоянку — розслабишся. Та нічого, проблем великих як таких не було — ми ж молоді, “битовухою” не обтяжені. І найголовніше, пригадую, було дійсно важко, але ці важкості не відчувалися, ми всі були молодими, а значить — щасливими.
Уперше в житті у тому Казахстані, ”розсаднику” інтернаціональної дружби, я мав нагоду побачити хто є хто. Село від села відрізнялись. Їдеш, бувало, по всій області, бачиш, яка різниця. Ось українське поселення: все добротне, по-хазяйськи, біленькі хатини. А ось тут живуть росіяни: невимушений побут, слабка присадибна естетика. Тоді у Казахстані найбільш пристойно виглядали поселення німців. Гарні будинки, дороги цеглою вимощені. Краса! І чому воно так? Директором радгоспу, в який я потрапив, був німець — Карл Берг. Рідкісної душі людина. Пізніше, у 80-х роках, радгосп очолив його син. Коли я у 1985-86 роках знову працював у Казахстані, старий Берг був ще живий. У радгоспі було чи то 20 чи то 30 тисяч гектарів ріллі. Скрізь — порядок. Всі поля розбиті на квадрати — в середньому по 400 гектарів кожний. Молотиш комбайном один квадрат, потім переходиш на інший. У ті часи до нас, в “Зорю”, приходила зверху рознарядка — направляти механізаторів збирати в Казахстані врожай зернових. І Володимир Плютинський не міг на це не відгукнутися. Тоді, окрім мене, в казахських степах працювали зорянські механізатори Володимир Чмут, Дмитро Тарасюк, Валентин Фіщук. Якщо когось забув — вибачайте...

Мої перші жнива
Навесні ми орали. За оранкою йшла сівба. А у липні — жнива. Ці перші мої жнива буду пам’ятати все життя. Урожай видався неймовірним. Збирали ми його таким, за нинішніми мірками, лахміттям як комбайни С-8, С-6 “Сталінець”. Почали тоді надходити й комбайни СК-3 з мотором ЗіЛ-120. Рідкісний, я вам скажу, непотріб. Але іншого не було.
Елеваторів для зберігання зерна у Кокчетавській області бракувало. Якийсь ідіот-академік з Москви запропонував дурисвітську технологію зберігання врожаю: прямо на полі просто неба, у кагатах, вкритих соломою. За його теорією — зіпсуватися мав тільки невеликий верхній шар. Отож весь урожай і складували в полі, в пшеничних буртах.
На всю область єдиний елеватор був у Кокчетаві, але він міг прийняти, може, відсотків п’ять урожаю того щедрого 1956-го року.
Зерно згнивало у тих кагатах, вважайте, суцільно. Гниль усю потім розгрібали бульдозерами, а поготів приорювали плужками. Як на це все було дивитися хліборобам, навіть таким пацанам, як я? Адже вони зробили все від них залежне, щоб цілинний казахстанський хліб виростити і зібрати...
Уже багато років по тому я чув, що казали канадці: “Ми навчені своїм гірким досвідом. У нас, в Канаді, у тих, хто піднімав у свій час цілину, “видуло” на другий рік весь родючий шар. Не треба було займатися глибокою оранкою. Краще — застосовувати плоскорізи”.
Я простий колишній тракторист. Не мого розуму глобальні питання в землеробстві обговорювати. Не повинна, нібито, мені й голова боліти за те, як у перший рік освоєння цілини згноїли величезний урожай. Все це в минулому. Але чомусь думаю про це. Хтось, можливо, скаже, що Перехрестов —мислитель. Зрештою — хто я такий? Пенсіонер, який хоче викроїти пару гривень на куриво. А душа чомусь болить, і не за той рік, відпрацьований на цілині. За нас, теперішніх, таких роботящих і водночас ніби як немічних дати раду власній землі...

“Сухий закон” був не лише в Америці
Як жили? У Челкарі багатьох наших механізаторів розмістили по хатах місцевих жителів. У Володарівці “общак” був. Ну, а хто був висунутий на передній край — у палатках жили. Вітри в тих краях шалені: дуне — і полетіла палатка.
Пригадую декілька характерних епізодів. Зібрав нашу братію якось Берг та й каже, що зі станції треба перегнати в радгосп сто вантажівок. “Хто вміє баранку крутити?”. Словом, вмієш чи не вмієш — гаття, хлопці. Людей же не вистачало. Поки ті машини переганяли, з десяток розбили вщент. Ніхто ніяких протоколів не складав, за збитки по кишені не били. Слава Богу, всі живими зосталися!
Платили за роботу добре — і грошима, і зерном. Я за жнива 20 центнерів пшениці заробив. Телеграфую в Луганськ до батьків: треба хліб чи ні? Тоді зароблений здаєш назад, береш довідку, і по ній вже в Луганську можна було забрати зерно.
Дозвілля? На нього часу було мало. Інколи з концертами приїжджали артисти. Пригадую, приїхав один народний артист Казахстану. Зібрались ми у клубі. Вийшов він на сцену і почав бренькати на якомусь інструменті — “одна палка, два струна”. За двадцять хвилин всі трактористи із залу змилися. Залишилися лише директор радгоспу з активом. А той акин ще півтори години зі сцени бренькав.
Казахи у ті часи кочували. Випасали овець. Жили в юртах. Коли побачили перші трактори — тікали як чорт від ладану. Пляшку горілки у них можна було обміняти на два барани. Деякі підприємливі хлопці так і робили. Хоча дістати горілку було дуже важко. У нас тоді був “сухий закон”. Доходило до анекдотичних випадків.
Якось “розвідка” доповіла на бригаду, що неподалік має проїхати фургон з горілкою. “Група захвату” перестріла вантажівку, перевантажили ящики. У кабіні фургону сиділи перелякані водій та експедитор. Після завершення операції їм у кабіну накидали скільки грошей, що в експедитора очі на лоб полізли:
— Хлопці, та ви тут на фургонів три накидали...
Грошей мали море, а купити на них було нічого. Особливо страждали ті, хто приїхав на цілину сім’ями, з малими дітьми. Якось пройшла чутка, що у крамницю завезли кілька ящиків пряників. На всіх дітей їх би не вистачило. Приходить вранці на роботу продавщиця, дивиться — замок зірваний, пряників чортма, а на прилавку — купа грошей. Так само необачливо в перукарню якось одеколон завезли. На ранок його вже не було.

Муза далеких мандрів
Був молодшим — мав я непосидючу вдачу. В 64-му році доля знову закинула мене у Казахстан, в Цілиноградську область. Працював екскаваторником на будівництві елеватора. Поруч (за місцевими мірками дійсно поруч) — за 200 кілометрів — Аркалик, місце приземлення космічних кораблів. Тоді ж познайомився з майбутньою дружиною — Лесею. Вона зорянка, працювала в Донбасі й теж по молодості поїхала в Казахстан. В поїзді познайомились. Через чотири роки вперше побував у “Зорі”, хотів влаштуватися екскаваторником. Але треба було зачекати з одержанням житла. І ми помандрували в Сибір, в Усть-Ілім, працювали в ліспромгоспі. Лише в 1973-му в Зорю переїхали. Назавжди. Ніби як учора. А вже тридцять літ минуло...
Я не шкодую, що патріотичний підйом закинув колись мене на цілину. І якби можна було повернутися на чотири десятиліття назад, я не всидів би дома.