13.11.2003, 08:53

Собі сам...

Ви ніколи не відслідковували динаміку новобудов нашого міста? З одного боку, мережа аптек, заправок, барів та ресторанів і, звісно, базарів — окраси нашого міста. А з іншого, як не парадоксально, зводяться прямо таки палаци-офіси податківців, арбітражного суду, прокуратури і правоохоронних органів. А ще при тому, що всі підприємства міста, розчавлені катком приватизації, безнадійно лежать і сходять у судомах демократичних перетворень — розбудуються центри зайнятості населення.

Погодьтесь, дивна якась динаміка. Щоправда, з першими ніби все ясно. Незайнятому народові треба більше відпочивати, роз’їжджати і після чого добре таки підлікувати своє і без того нездорове тіло і дух. Ой ще церкви забув згадати. Будуються, будуються як ніколи. Для підтримування духу перших і покаяння останніх. Щоб було де.
Все логічно. Стосовно силовиків, ті не без подиву, де ж ті люди гроші беруть ходити по всіх закладах, завдяки своїй невинно-дитячій допитливості теж знаходять гроші на будівництво та євроремонти. А заклади центрів зайнятості підтримують себе у формі за рахунок пошуку дурної копійчаної дармової сили для будівництва перших та інших, бо основна сила, як говорить статистика нашої держави, у складі понад сім мільйонів здорових і ще не до кінця деградованих українців вже працює за кордоном. І, як не дивно, складають основну питому вагу будівничих власної держави. Бо там за згорблену спину і спітнілі сідниці платять стільки, що в себе можна побудуватись. І держава нагадує мурашник. Всі зранку і до ночі будуються, будуються, будуються. Залишилось тільки порадіти новій хвилі національної мудрості: і тут ми знайшлись і вижили.
Але постає інше питання: для кого ми це все будуємо? Певний, з відповіддю не забаряться. Для дітей і онуків. Отут, панове, стоп. У моїх знайомих, які відважились поїхати на заробітки, ростуть діти: дівчинка і хлопчик. За ними дивиться їх бабуся. Дівчинка в свої чотирнадцять може не читавши розказати вам історії не гірші за героїв Гі де Мопассана і Купріна, а з хлопцем, якому дев’ять років, важче. Нещодавно він переходив вулицю і йшов на червоне світло. Не підсвідомо, а спрямовано під колеса машини. Коли його зупинили, хлопчик байдуже промовив “мені вже все одно”.
Подібних історій кожен зможе розповісти — на цілу книгу не вистачить, книгу з назвою “Спогади про загублене майбутнє”. Може, досить переконувати, чия булава гарніша. Час подивитися в дитячі очі і сканувати з них кожне державницьке рішення, допоки не пізно, і на ніч послухати дорослу дитячу пісеньку:
Мама в Італії,
Тато ще далі,
А в Україні пробились конвалії.
Скоро за вікнами мамине свято,
Я вже навчився читати й писати.
В теплому місті — не розгубився.
Скривдити мали —
Якось відбився.
Я вже дорослий, каже бабуся,
Я навіть ночі тепер не боюся.
Собі-сам виростаю без родини,
Собі-сам не по днях, а по годинах.
Раду дам собі сам
На маленькій Батьківщині.