Емігрант побачив світ. Сам на те не сподіваючись

Тепер щороку британський підданий містер Пітер на кілька днів стає українським паном Петром, пакує валізи й приїздить у Корець. Хоч міг би на свою пенсію дозволити собі подорож в який завгодно куточок світу. Не по роках (а йому вже 81) рухливий і експресивний, а ще дуже компанійський містер Петро Свинар згадує минуле без усяких засторог й сумнівів, як про все добре обдумане й зважене:
— За війну собі не дорікаю. Воював чесно. Коли зимою сорок четвертого року йшов до совітського війська, то думалося, що то ненадовго, якщо не застрелять. Усі ж бо бачили: війна добігає кінця. З тим і розпрощався зі своєю Ольгою, з сином, якому був усього рочок, з великою ріднею в Користі, з усім селом.
“Западенців” не займали довгими військовими вишколами. Людей у визволителів вистачало. Тож рядовий Петро Свинар по недовгім часі крокував вже Польщею зі своїм “дегтярьовим” на плечі. Бої навесні сорок четвертого були жорстокими, а потім — той, коли його непритомного забрали у полон…
Тепер, через багато років, він не розуміє, для чого потрібно було Німеччині набирати другий склад дивізії СС “Галичина”. Адже вона вже раз була розбита під Бродами. З ким і де мала воювати ще наприкінці війни? Переконаний: це не уявляли навіть їхні командири.
Але й цей вишкіл був недовгим. Цю частину Німеччини захопили британці, королівською волею припинивши формування українського війська. Так він у статусі невідомо кого — радянського солдата, “бандерівця” чи вже британського полоненого — потрапив до Італії, куди переможці вивезли колишніх бранців концтабору.
— Власовці, — згадує пан Петро, — ті були краще від нас поінформовані про порядки у совітів й застерігали, що при поверненні додому і їм, і нам дорога одна — до Сибіру. Це найліпше, чим могли там зустріти…
Вибір небагатий. Британці пропонували свій шлях: Штати, Канада, Англія. На Англію й погодився Петро, і то лише з одного мотиву — ближче додому, ще не знаючи, як він віддалятиметься у часі й просторі.
На новому місці починав з того, що найкраще знав і вмів — працював на землі, бо й нині каже з гордістю: “Я — господарського батька син!”.
У консервативній Англії дуже важко стати своїм, а то й зовсім неможливо для чужинця. Хоч і опануєш звичай, мову, манери. Але там людину, окрім походження, цінують ще й за працю. А тут до “господарського батька сина” в англійського фермера не було жодних претензій. За короткий час він з наймита перетворився на рівноправного члена фермерської родини. Чутки про роботящого українця, який так добре вправляється на їхній глинистій землі, ширились округою.
— Міг би тоді женитися. Це було “ноу проблем”. Багато дівчат цікавилося мною. І це непростих, а тих, що зі статками. Але пам’ятав про свою Ольгу і про клятву, дану перед вівтарем. Сподівався повернутися.
Спливали роки. Вдома його вже перестали чекати, бо мали повідомлення, що рядовий Свинар пропав безвісти...
Перший лист з Туманного Альбіону до Користі прийшов у п’ятдесятому. Можна лише уявити, яка то була несподіванка для дружини, для семирічного Миколки. У них є чоловік й батько! Але так далеко… Спочатку знайомі раділи разом з ними, а потім, коли під час “хрущовської відлиги” стали отримувати посилки, заздрили. Пан Микола до цих пір пам’ятає, як батько вислав йому електричного ліхтарика. Звісно, ніхто з ровесників такого не мав. І коли похвалився ним у школі, нажив ворогів серед найкращих друзів. Про стосунки з владою не варто й згадувати. Адже колишній фронтовик опинився аж у капіталістичній Англії.
А тим часом Петро ставав Пітером, про що вже свідчив його паспорт з британським левом. По родинному розпрощався зі своїм господарством і став англійським пролетарем. Їздив по країні, мурував “фабричні комини”. Праця такого муляра-висотника цінилася високо. Потім був слюсарем на цукрозаводі.
Тепер з гордістю розповідає, що в його будинку на найвиднішому місці висить вправлений у рамку папір — щось на кшталт нашої подяки за сумлінну багатолітню працю, який йому вручили на цукрозаводі при виході на пенсію. І всі, хто заходить до містера Свинара, це бачать і поводяться відповідно до його заслуг, бо він чоловік у містечку Пітерсборо, що в годині їзди від Лондона, не останній. Не хочеться вдаватися до якихось порівнянь на нашому ґрунті.
Підтопталися вже ті дівчата, що задивлялися на фермі на молодого українця, як він сам вже у поважному віці вирішив влаштувати своє особисте життя. Джоан теж була одинокою й була не проти того, щоб зійтися з Пітером. Але він пам’ятав про свою клятву перед вівтарем і у черговому листі попросив у Ольги дозволу на її порушення. Та погодилася. Всі паперові формальності було узгоджено й через тридцять п’ять років (якщо це можна так назвати) спільного життя вони розлучилися. У нього з’явилася дружина-британка й доросла дочка Дженні від першого шлюбу Джоан.
Майже через півстоліття — у дев’яносто першому — приїхав в Україну. Син його вже мешкав у Корці. Побачив нарешті по стількох роках його та Ольгу (вона померла вісім років тому), двох внучок. Тепер такий вояж вважає обов’язковим для себе кожного року.
Цього разу приїзд співпав із Днем Перемоги. Це і його свято, він теж ветеран тієї війни. Переконаний у тому. І ще раз повторює:
— Я воював чесно. А те, що зі мною сталося опісля, нехай цінять хто як хоче. Моє життя склалося так…