Із Усті у Чорне море 100 днів на гумовому човні

На відпочинок до Чорного моря він плив річками не мало не багато — півтора місяця… Його шлях проліг через Устю, Горинь, Прип’ять та Дніпро. Таким чином річкопроходець подолав аж півтори тисячі кілометрів. Що чекало його попереду, Володимир не знав, проте зробив цей відчайдушний крок. Десь вичитав, що веслування допомагає наростити м’язи спини, зміцнити хребет. Власне, щоб підлікуватися і покращити власне здоров’я (з дитинства через важку сільську працю страждає остеохондрозом), іншого шляху, як вирушити у подорож на човні, він не знайшов.
Отож четвертого липня, незважаючи на те, що на вулиці лив дощ і сіре небо хорошої погоди не віщувало, юнак сів у свій човен, “припаркований” до берега Усті коло рідного села, і наліг на весла. Відкладати поїздку через негоду не хотів, бо знав: іншого разу попливти не наважиться. Та й, зрештою, категорично проти цього були батьки, тож довелося вирушати потайки.
— Перших чотири дні подорожі виявилися найважчими, — пригадує Володимир. — Дощ лив і вдень, і вночі. Щоб не змерзнути, мусив гребти без перепочинку вночі. Якось підплив до берега і спробував розвести багаття, але не зміг. Земля, листя, гілки настільки просочилися вологою, що навіть не тліли. Зупинявся посеред річки, але через двадцять хвилин промерзав, тому мусив продовжувати мандрівку. Коли плив, орієнтувався по небу, яке віддзеркалювалось у воді. Чотири доби майже не спав. Єдиним моїм порятунком служив намет, який придбав перед початком подорожі. Ним вкривав спину від холодних крапель дощу.
Річка Устя вразила забрудненістю. Її береги всипані сміттям, посеред води — дерева, гілляччя. Місцями повалені вітром лісові велетні перекривали все русло річки — від берега до берега. Тому доводилось переносити човен на плечах і знову спускати його на воду. Одного разу у воді побачив викинуту здохлу свиню. Сморід навколо стояв страшний. Після того, як Устя влилася в Горинь, вода почистішала, але подорож стала важчою. Напевно, назва цієї водойми асоціюється із словом “горе”. У річці багато вирів, тому не раз доводилось боротися з бурхливою течією...
Як розповідає Володимир, ця подорож для простого сільського хлопця обійшлася в добрячу копійчину. Лишень один неновий надувний десантний човен, якого придбав у військових, коштує до ста доларів. Але в подорож брав не лише човна, а й намет, спальний мішок, речі першої необхідності. Хлопець запасся також мотузками, сірниками, запальничками, ножами. Словом, усім тим, що може стати в пригоді під час довготривалої подорожі. Єдине, чого майже не взяв із собою Володимир — це харчі. Подорож робив максимально оздоровчою. Тож вирішив скинути кілька кілограмів зайвої ваги. Перших п’ять днів не їв, а згодом жував один тільки хліб. Прісну воду набирав на зупинках у селах. Лише у Києві “затарився” харчами.
Коли підплив до кордону з Білоруссю, погода змінилася. У небі засяяло привітне сонечко, дощ вщух. Аж на серці стало світліше. Але тут же з’явилася перша велика проблема — розігрітий гумовий човен став пропускати повітря по швах. Через кожні дві години його на ходу треба було підкачувати.
— Але в цілому човен підтвердив надійність, — продовжує хлопець. — Багато разів врізався на воді в дерева, продирався дном по гілляках у воді — не порвався. Як опинився у Білорусі — й сам не помітив. Напевно, уночі, коли пропливав через кордон, задрімав. Словом, вранці питаю в якогось рибалки, чи далеко ще до кордону? А той мені відповідає білоруською: “Ти вже у Білорусі”. У сусідній країні мене здивувала риба і ціни на товари, зокрема вино. Щодо першого, то відразу ж помітив, що тут більше рибалок. Та й зрештою і сам спіймав величенького кілограмового ляща, з якого зварив юшку. А вино я купляв одному місцевому за те, що він наглянув за моїм човном, поки я купляв хліб. На пляшку спиртного затратив… дві гривні. Спочатку, коли він мені сказав, що за послугу пляшка вина, я обурився. Усе-таки в нас воно недешеве. Але потім і сам зрозумів, що у Білорусі зовсім не так.
Кілька разів ставав свідком дивних подій. Скажімо, одного разу побачив, як корови пливуть через Прип’ять, а за ними… пастухи на човнах! Я їх запитую, мовляв, що ви робите, а вони у відповідь: “Це ми їх на пашу так два рази на день женемо. Моста нема, тож навчили скотину плавати”. А от Чорнобильська зона мене вразила своєю похмурістю, безлюдністю. Аж моторошно ставало, коли плив цими місцями.
Щоб мені не було сумно, у дорогу прихопив плеєр, радіо і двадцять з лишком касет. Весь час слухав музику. Спав дуже мало — до Києва по три-чотири години на добу. Набридали кусючі комарі. І, до речі, зробив висновок, що їх під Києвом більше, ніж у болотистій Білорусі.
Дніпром пливти важко. Почалися численні греблі. Практично щоразу перетягував човен та багаж по березі. Лише одного разу “причепився” до баржі, яка шлюзувала, і з нею проплив греблю.
А в Каховці через величезні хвилі стояв два дні, причаливши до берега. Перетинання Каховського та Кременчуцького водосховищ вимагало надлюдських зусиль. Пливеш, мов у морі. І берега не видно попереду, і нікуди причалити. Часто розминався з великими баржами, катерами. Дивились на мене звідти “квадратними” очима.
…Багато цікавого побачив Володимир за ці півтора місяці. Та ще більше довелося попрацювати м’язами, щоб допливти до морського узбережжя. На жаль, у низинах Дніпра була надто велика течія і пливти стало неможливо. Хлопець звернув до Північно-Кримського каналу і поплив до Скадовська. Вже звідти він направився до знайомих у Миколаїв.
— Після гостин я відправився додому. Спочатку думав придбати “Запорожця”, але грошей виявилось малувато на більш-менш нормальний автомобіль. Тому їхав поїздом.
У хлопця визріває ще кілька ідей. Хто зна, чи через десяток років його ім’я не увійде до якоїсь книги незвичайних рекордів?