Хто вигадав сноуборд?

Маючи 45 років і керуючи компанією, що постачає товари в понад 30 країн і три тисячі спеціалізованих магазинів та виробництв у США, Австрії та Японії, Джек примудряється задовольняти запити сноубордистів.
Його часто називають “винахідником сноуборду”, та він одразу виправляє: він — лише один із тих, хто допоміг цьому виду спорту вийти з невідомості й стати суперпопулярним.
Ще в дитинстві він мріяв займатися серфінгом, але не мав дошки. Проте мав снерфер (“snurfer”- “snow”+ “surfer”, щось на кшталт монолижі, популярної в 70-х роках, яку Джек згодом перетворив на сучасний сноуборд). Джекового захоплення снерфером не розумів ніхто. Лижний спорт був найбільшою любов’ю, і після того, як його вигнали з місцевої приватної школи, він продовжив навчання у Марвелвуді, Корнуол, штат Нью-Йорк. Це містечко знаходиться якраз неподалік від лижних спусків, тому Джек мав щасливу нагоду прокататися всі старші класи. Подаючи документи до Університету Колорадо у Боулдері, він мріяв увійти до Національної лижної збірної. Одначе його мрія розбилася на друзки після автокатастрофи.
Так і не вступивши, Джек пропрацював рік із кіньми у Вірджинії й подав документи в Нью-Йоркський університет, чим дуже потішив батьків: нарешті син візьметься за розум. Закінчив він цей університет у 1977 році, отримавши диплом економіста. І хоча невдовзі Джек знайшов роботу в інвестиційній фірмі, його не полишали думки про модифікацію снерфера. Він дивувався: чому ніхто досі не придумав нічого нового з цією іграшкою, на якій можна непогано заробити? І чому, власне, йому не бути першим?
І ось Джек покинув усе й перебрався до Лондондеррі (Вермонт), щоб відкрити компанію “Бертон Боурдз”. Він найняв двох своїх родичів і почав експериментувати з матеріалами та шукати натхнення. Рідні постійно допитувалися, коли він нарешті залишить свій іграшковий бізнес й займеться справжньою справою.
“Коли я взявся за здійснення своєї ідеї в 1977 році, був настроєний дуже оптимістично, але скоро занепав духом. Справа не йшла. У коморі був розташований виробничий відділ, нагорі — товарний склад, у вітальні — офіс, а в сусідній кімнаті — відділ демонстрації готової продукції, — розповідає Джек. — Коли люди дзвонили по безкоштовній лінії, я чув дзвінок у спальні. Мені дзвонили діти із Західного узбережжя о другій ночі, будили мене, а я спокійно брав трубку й записував їхні імена й адреси...”
За два роки Джек уже мав понад 100 тисяч доларів боргів, але продовжував експериментувати з матеріалами. Він почав підробляти по ночах барменом і викладати влітку теніс на Лонг-Айленді, аби хоч якось прожити. Майже остаточно занепавши духом, він усе одно продовжував переконувати себе, що цей вид спорту набуде популярності. Саме тоді йому прийшла в голову думка про популяризацію не дощок, а самого сноуборду на гірських курортах.
Це стало визначним моментом в історії сноуборду, однак Джек знов-таки не вважає це своєю заслугою. “Компанія “Бертон” доклала багато зусиль для того, щоб запровадити сноуборд на лижних схилах, але нічого б не вийшло без місцевих спортсменів. На мою думку, головна заслуга належить саме їм, місцевим лижникам! А потім, коли люди вже почали кататися на сноубордах на курортах, ми отримали унікальну можливість просувати цей вид спорту. І незабаром я зрозумів, що сноуборд має велике майбутнє”, — каже Джек.
Невдовзі після того, як деякі курорти почали дозволяти кататися на своїх схилах на сноубордах, Джек зрозумів, що він створив не простий ринок, а такий, що росте просто з вражаючою швидкістю. Саме на цьому етапі компанія почала активно розвиватися. “Навіть у ті перші роки, коли зростання виробництва незначне, як, приміром, з 300 до 700 штук у 1978-79 роках, я був настроєний дуже оптимістично й покладав надії на цей бізнес як на такий, що забезпечить мені щасливе майбутнє. А потім пішло: на курортах почався справжній сноубордистський бум!”
І навіть зараз, понад 20 років контролюючи більшу частину наймоднішого зимового виду спорту, Джек не збирається полишати сцену. Хоча зараз він менше займається поточними операціями, щоранку заходить до виробничих відділів у Берлінгтоні (Вермонт), а крім того якимось чином знаходить час для того, щоб 100 днів на рік кататися на схилах.