Василь Пилип’юк: “Маєш відчувати кадр, а не лише тиснути на кнопку”

“Рух – це творчість”

— Василю Васильовичу, нещодавно ви відзначили ювілей. Як себе почуваєте в 60?
— Ніколи не думаю, що мені вже стільки років. Бажаю ще багато зробити, бо для митця такий вік — ніщо. Людина спочатку себе шліфує, вдосконалює, набирається професіоналізму, а після 60 може працювати над серйозними темами. Як от, наприклад, мій проект “Золота підкова України” про церкви, палаци та замки. Тому бажаю скоріше залишити ювілей позаду, щоб повністю віддатися проекту. Роки не відбивають в мене бажання працювати.

— У Рівному організували виставку всіх своїх альбомів. У персональній колекції — 67. Це ще не межа?
— Це не критерій і не догма. Скоро мають вийти шість томів “Золотої підкови”. Ще прагну завершити роботу над проектом “Архітектура України”, де покажу найбільші пам’ятки заповідників і національних парків. Над ним труджуся вже два з половиною роки, об’їздив багато куточків країни. Я побував у понад сотні країн світу, але зрозумів, що Україна для мене — невичерпна тема.

— Чимало митців починають спочивати на лаврах, коли здобудуть кілька нагород. Як поясните свою плодовитість?
— За працю ставлю собі “п’ятірку”. В мене в серці нуртує невгамовність випереджати час. Переконаний, що поки людина працює, то живе. Рух — це творчість. Тому хочу ще дуже багато зробити. Коли видам сто альбомів, тоді, можливо, й подумаю, чи спочивати на лаврах.

Перше фото надрукував у дев’ять років
— Пригадуєте, як починали шлях у фотомистецтві?
— Коли у 1972 році працював в Івано-Франківську в редакції обласної газети, до нас приїхав видатний фотожурналіст Олександр Дерінас з московського журналу “Советский Союз”. Він показав невеликий альбом про Яремче. Я тоді мав 22 роки і про себе із заздрістю подумав: “Цей москвич приїхав і знімає в горах. Хіба я не можу?” Це стало своєрідним поштовхом для творчості. Відразу задумав видати книгу, але на той час це виглядало безперспективно через “блат” і сформовані стосунки між авторами й видавцем.

Хоча на захист дипломної роботи мені вдалося видати книгу “Чотири подорожі індустріальним Прикарпаттям”. Одержав “відмінно” та відразу став до роботи над альбомом “Львівщина”. Книгу “Львів” уже надрукували за кордоном і висунули на здобуття Шевченківської премії.

— Який ваш секрет успі­ху?
— Першим фото, яке надрукували в районні газеті, стали “Півники”, де показав дівчинку в квітах. Мені тоді виповнилося всього дев’ять років. Відтоді став позаштатним автором цього видання, де друкував фоторепортажі та власні вірші.

У мене — специфічний менталітет творчої заздрості: “Чому хтось може, а не я?” Ще в районних газетах переглядав купу журналів, знав прізвища всіх авторів і завжди до чогось прагнув. Хоча ніколи не думав, що отримуватиму міжнародні премії.
Думаю, що складова успіху — непосидючість та Богом даний талант, який постійно вдосконалював. Лише за умови тяжкої праці можна чогось досягнути.

— У чому полягає майстерність зловити вдалий кадр?
— На жаль, нині українська фотожурналістика у великому занепаді. Редактори фактично знищили репортажну фотографію. У багатьох газетах відсутні посади фотокореспондента. Вважаю, що це неправильно, бо газета має мати своє обличчя. Фотокореспондент має не лише натискати на кнопку, а й відчувати кадр.

Пройшовши шлях від районного фотокореспондента до шефа видавництва “Світло й тінь”, на всіх стадіях думав про сюжет. Старався нікого не копіювати, як роблять багато послідовників.

Має кому передати справу
— Яку глобальну мету ставите перед собою?
— Нині прагну завершити фотоепопею “Золота підкова України”. Зрештою, треба з чогось жити, бо видавниц­тво “Світло та тінь” має колек­тив з двадцяти осіб. Я постав­лений в такі рамки, що маю на них заробити. Це на Заході капіталістична система побудована так, що на власника працює персонал. На жаль, така модель в моєму ви­дав­ництві відсутня.

Радію, що підростає син Володя, який закінчує академію друкарства. Він уже формує почерк і стиль фотомитця, продовжує мою справу, бо вже виступив співавтором кількох книг.

— Чи вплинули на вибір сина?
— До десятого класу Володимир не цікавився фотографією. Якось на його день народження подарував Nikon D70. Син відразу проявив інтерес до фотосправи. Під час помаранчевої революції я взяв Володимира з собою до Києва, сказав, що працював самостійно. І вже в книзі “Нам пора для України жить” розмістив його 70 фотографій. За ці роботи заплатив підвищений гонорар, і Володимир відчув, що на фото можна заробляти.

Відтоді не впізнаю сина: він попросив придбати фотоапарат Nikon D100, а потім потужніший Nikon D200. Я впевнений, що син вибрав свій шлях у житті та з нього не зійде, адже треба комусь передати галерею та видавництво.

Приємно, що дочки Хри­стин­ка та Яринка теж тягнуться до фотомистецтва. Христина вже завойовує на­городи на міжнародних фо­тосалонах. Яринка має сюр­реалістичний почерк. Це вселяє надію, що моя справа не загине.

— Уже кілька років навчаєте фотожурналістиці рівненських студентів. Що це вам дає?
— Це для мене велика насолода. Я чекаю середи, аби приїхати зі Львова до Рівного на лекції. Для мене зарплата не відіграє головну роль, бо задоволення приносить те, як до тебе тягнуться студенти. Особливо полюбляють майстер-класи, де намагаюся передати свої вміння.

Я дуже вимогливий, хочу кожного навчити, аби знав, як професійно зробити той чи інший сюжет. Нині багато журналістів накупляли “мильниці” та роблять знімки в газету, але це творче баг­но. Я спеціально купую га­зети та пояснюю, як не вар­то робити. Раніше таланти виявляти фотоконкурси, які нині не проводяться. Перемога творчих людей завжди стимулює.

“За мистецтво треба платити”
— Ви не плануєте відкрити фотогалерею в Рівному?
— Тут працюють фотохудожники з іменами — Сергій Бусленко, Олександр Харват і Олександр Купчинський. Ми знаємося давно, але вже встигли здружитися. Хотів би, аби ці люди жили між собою дружно, бо заздрість нищить творчих людей. От у Львові митці живуть дружно, в чому відчуваю свою заслугу. Адже всіх фотоклубам безкоштовно віддаю власну галерею.

— Чи приносить фотомистецтво дивіденди?
— На художню фотографію планую зробити постійні виставки-продажі. Це формує світогляд, що за мистецтво потрібно платити. Зараз шукаю редактора журналу “Світло та тінь”, який зміг би формувати увесь творчий процес і бізнесову частину проекту.

Пригадую, як у 1992 році показав перший екземпляр власного дітища редактору журналу American Photo. Він погортав до 48 сторінки та став сміятися. Пояснив, що мій журнал комуністичний, бо немає реклами. Відразу після повернення я став повноправним власником і змінив редакційну політику.

П’ять років все було прекрасно, з реклами вдавалося платити зарплату. Втім, журнал запустив, бо почав будувати галерею.

Проте планую його реанімувати та зробити щоквартальником.

— Василь Пилип’юк три роки був особистим фотогра­фом першого Президента Ук­раїни. Як працювалося з Леонідом Кравчуком?
— На зустріч до нього ме­не запросили з Америки, де в 1992 році демонстрував роботи в кількох великих містах. Президенту подарував три книги, Леонід Макарович прийняв мене як сина. Три роки комфортно з ним працювалося. Об’їздив понад 30 країн світу.

Робота в Адміністрації Президента суттєво змінила моє ставлення до роботи, посилила відповідальність. Ми досі з Леонідом Макаровичем підтримуємо контакти. Скоро про мене має вийти книга “Василь Пилип’юк у спогадах”, де перший Президент кілька сторінок присвятив спогадам про мене.

— Чи запрошували вас інші керівники держави стати персональним фотографом?
— Після помаранчевої ре­во­люції був дзвінок і пропози­ція продовжити працю на цій ниві. Проте, існує фраза, що в одну річку не ввійдеш... Це я добре усвідомив і відмовив­ся. Зараз вік уже не той і треба більше думати про себе, серйозні проекти, а не витрачати сили на репортер­ську роботу.