Заслужена артистка України Ліна Ізарова: “Професія, у якій можна бути усіма”

“Побачив мене і сказав: “Вона моя!”
Ліна Ізарова на сцені з дитинства.
— Мені тоді було шість років, танцювала циганочку біля ялинки, — поринає у дитячі спогади пані Ліна. — Червону крепдешинову спідницю у білі квадратики на виступ позичили у маминої подруги. У вирі танцю я присіла, піднялась і зрозуміла, що спідничка лишилась на землі. Тепер переконана: у театрі потрібно бути готовим до всього. Повинна безвідмовно спрацювати імпровізація.

Навчаючись у школі, дівчинка відвідує драматичний гурток Будинку будівельників у рідному Запоріжжі. З найкращою подругою вирішують усе життя бути разом і подають документи на фізмат у Дніпропетровськ. Товаришка не проходить конкурс, і Ліна з солідарності з нею забирає документи з вишу. Дівчата повертаються у рідне Запоріжжя і вступають до педагогічного інституту. Навчаючись на педагога-психолога, Ліна неодноразово втікає з пар у театральну студію, де знову чує від вихователя настанову “кидати свої педагогії і йти в актори”.

“А чому й ні”, — зрештою наважується Ізарова й паралельно з сесією у Запоріжжі літає літаком на вступні іспити у Київ. Успіх доньки у Київському державному інституті театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Карого (нині університет) мама сприймає спокійно, але просить не кидати педагогічного. Навчальний рік Ліна проводить вже у столиці і все ще рахується студенткою у Запоріжжі.

Після вишу нововивченій акторці не довелось оббивати пороги у пошуках роботи. Вже на випускних іспитах талант Ліни розгледів член художньої ради республіки, головний режисер вінницького театру Федір Верещагін.
— У мене були головні ролі у трьох дипломних виставах і одна безслівна — служаночки. Саме тоді Федір Григорович побачив мене і сказав “Вона моя!”.

Після довгих умовлянь Ліна погоджується поїхати працювати у Вінницю, де одразу отримує головні ролі.

“Поцілуйте мене. Ви артистка, вам все одно”
Втім, у 1969-му вона все-таки переїжджає до Рівного. Разом з іншими акторами оселяється на другому поверсі театру. Життя тут вирувало до ранку. Після вистави актори починали варити борщі, пити чаї.

— Спочатку я жила з колегою в кімнаті, а потім мені виділили окрему. Директор попросив завгоспа, аби той приніс меблі: стіл, шафку, ліжко. Я бачу, що він носить і носить, і кажу: “Дякую, досить”. А він мені: “Я вас хочу про щось попросити, але мені дуже соромно. Поцілуйте мене. Ви артистка, вам все одно, а мені — приємно”.

У симпатичної акторки були й інші залицяльники — квіти дарували, листи писали, фото з фойє театру викрадали.

Окрім приємних спогадів, є і овіяні смутком. Актриса пригадує, як одразу після похорон свекра у Луцьку змушена була вийти на сцену:

— Наш театр тоді якраз був на гастролях. Я зателефонувала режисеру, пояснюю ситуацію і прошу замінити мене. Аж раптом надвечір йду вулицею, дивлюсь — наш автобус під'їжджає. Серце відчуло, що потрібно підійти. Виявляється, що заміна мені не приїхала. “Режисер сказав, що ви зіграєте”, — пояснили колеги. Отак зробив по-своєму. Через сорок хвилин я вже була на сцені. Лише після вистави на зауваження колеги “А, що це ви, Ліночко, як на похоронах?” з моїх очей хлинув потік сліз.

За день до вистави просить, щоб її не зачіпали вдома
У життєписі акторки — близько двох сотень ролей. Вона ставала перед глядачем Галею у “Циганці Азі”, Яриною в “Селянській честі”, Лесею Українкою у “Пісні про Лесю Українку”, Геленою у “Варшавській мелодії”, Поліною у “Мачусі”. З прем'єр останніх років давно улюбленими рівненській публіці стали образи Миронихи у виставі “Останній строк” та Дульської у “Моралі пані Дульської”.

Ліна Ізарова переконана: кожній жінці, аби почуватись комфортно, потрібна підтримка сильної статі. З чоловіком Святославом вони прожили душа в душу 37 років, виховали сина Максима.

— Коли ще працювала у Вінниці, поїхала з подругою у місто Бар, і там ми побачили дуже гарний костел. Храм був закритий для відвідувачів. Осторонь святиню розглядали двоє юнаків. Нам назустріч вийшов ксьондз і провів екскурсію. А юнаки лишились ні з чим. Через деякий час, уже в Рівному, випадково познайомилася на вулиці з юнаком і впізнала у ньому одного з екскурсантів. Отак доля звела вдруге — і цього разу вже на десятиліття.

Обоє творчі люди, вони завжди чудово розумілись. Пані Ліна розповідає, що раніше вдома на кухонному столі лежав блокнотик. Виїжджаючи на тримісячні гастролі, вона писала: “Поїхала 30-го. Буду через три місяці — 20-го”. Жінка повертається, а у ньому запис: “Поїхав 17-го”...

Ліна Тимофіївна розповідає, що за день до вистави просить, аби її не зачіпали вдома, адже необхідний час, щоб налаштуватись, подумати.

— Напевне, люди наїлись вже достатньо різної брудноти, тому приходять у театр. Після вистави хочеться жити по-інакшому, посміхатись. Я багато ще не зіграла з того, що хотіла. І коли в юності була жадібна до різних професій, навіть пілотом мріяла стати, хоч висоти боюсь, то тепер розумію, що обрала професію, у якій одночасно можу бути усіма — і геологом, і фізиком, і поетом...