Рівненчанка Людмила Цимбалюк виплекала краще фермерство в Україні

Відмовитись від зручностей — це розкіш

— Моя професія несе добробут, мир, лад та спокій на землі, — говорить Людмила Цимбалюк, яка відбулась як економіст й на зароблені за кордоном гроші створила одне з кращих фермерських господарств в Україні.

Працівники її господарства називають свого керівника у першу чергу людиною, а тоді вже жінкою та директором, бо вона щира до кінчиків волосся. Її усмішка вже з першого слова роззброює співбесідника, а вміння швидко знаходити спільну мову з людьми — у будь-кого викликає безмежну довіру.

Вона настільки багата душею, що може собі дозволити бути абсолютно вільною від розкоші цивілізації, яку свого часу обміняла на фермерське життя.

Дорогою до закоханої в село, людей та землю "фермерші" розпитувала про Людмилу Іванівну в односельчан, які між собою називають її “Мальвіною”, точнісінько так, як називається господарство, створене нею.

— Переймати досвід у Мальвіни приїздили навіть з Америки, та й журналісти частенько приїжджають, запрошують її до телевізійних програм. Навіть фільм про неї зняли, — розповідають у Підлужному.
Зустрітися з Людмилою Іванівною вдалося лише на полі, адже у пору збирання урожаю вона не полишає своїх гектарів, комбайнів, вантажівок та лелек, які полюбляють разом “гуляти” по свіжоскошеній стерні.

— Душа співає, коли бачу результат річної роботи, — із щирою радістю поділилась фермер при зустрічі. — Оце і є справжнє життя! Як я раніше могла без цього жити? Для мене фермерське господарство “Мальвіна” подібне дитинці, яку принесли в дім і спільними зусиллями всі опікують та огортають своєю любов’ю. Це наче дитина, від якої вже ніколи не відмовишся, в яку вкладені не тільки кошти, а й душа. Ця дитина — ціль мого життя! Тут я відбулась як фермер і як людина.
Ціну своїм здобуткам Людмила Іванівна знає тому, що і сама народилася та виросла у селі, знає злети і падіння й не на словах знайома із бідністю.

— Свого часу мій дід та прадід були "куркулями" на Дніпропетровщині. Вони працювали на землі й жили з того заможно, всьому давали лад й ділились досвідом із нащадками. Навіть тато закінчив агрофак і працював головою колгоспу, — пригадує Людмила Іванівна. — Тільки мені в юності хотілося втекти із села до міста, а коли вивчилась на економіста, батько сказав фатальну фразу: “Пройдуть роки, мене не стане, але в село ти повернешся, бо це твоє справжнє призначення. В селі справжні наші цінності, без яких неможливо вижити у штучній пихатій цивілізації. От побачиш, гени спрацюють, вони зроблять свою справу”.

Починали з п’яти гектарів

— Коли починали працювати на п’яти гектарах батьківських паїв, купили з чоловіком комбайн “Рено”, щоб у жнива було легше, — пригадує Людмила Іванівна. — Побачивши, що на ринку не вистачає овочів, у перший рік посадили картоплю, капусту та іншу городину, яку потім було важко продати за нормальною ціною. Вже наступного року вирішили займатись лише насіннєвим картоплярством і створили репродукційне насіннєве фермерське господарство “Мальвіна”.

— Пам’ятаю, у селі казали: “Пограється і кине”, але в мене була ціль, яка “запалилась” у 2005 році після сюжету по телевізору про родину фермерів з Полісся, у якій виховують 14 дітей. Тоді сказала чоловікові, що через два роки й про нас розповідатимуть з екрана телевізора. От побачиш, нас знатиме вся Україна!

Слова Людмили Іванівни не були порожніми, бо вже через два роки вона особисто у Києві отримувала подяку від прем’єр-міністра, а про фермерське господарство “Мальвіна”, яке визнали одним із кращих в Україні, зняли фільм “Гени”.

Які б таланти не розвивала у собі ця жінка, котра з легкістю пише вірші, у пресі висвітлює проблеми села, вправно господарює та відмінно мотивує людей для роботи на землі, вона знаходить час дбати про людей, які вже друге скликання поспіль обирають її депутатом до Костопільської районної ради.

— Багато що потрібно пережити, щоб зрозуміти, що без людей сам фермер нічого не вартий, — каже керівник господарства. — На землі все роблять люди. Дуже шкодую сільських людей, бо вони за роботою нічого не бачили. Люди у селі як діти, які ще у щось вірять, з повагою ставляться до лікаря, до вчителя, до старших людей. Знаючи це, я не можу їх зрадити. Сільським людям потрібно просто підказати, організувати їх у правильному руслі й цінувати їхню відданість. Крім сільських людей та власного господарства, у моєму житті найдорожчою є донька, яку все життя вчу ставитись із повагою до всіх людей.

Хорошого ставлення вимагаю навіть до п’янички, бо він теж свого часу був нормальною людиною. Можливо, його у певний момент ніхто не підтримав і людина морально зламалась.Фермер переконана, що формувати ставлення до людей і світу потрібно ще змалку, мабуть тому опікується цілим класом дітей у школі, якому робить подарунки до різних свят, оплачує пізнавальні екскурсії.

— Цього року мої школярики перейшли вже до восьмого класу, — із гордістю, мов за власних дітей, зауважила фермер.

Обставини у своєму житті Людмила Іванівна пов’язує із забаганками долі.

— Богу було угодно, щоб мені прийти у це село. Вірю, що в кожної людини є своя доля й життя кожного з нас запрограмоване на певні події, на які можемо впливати своїми ж вчинками, або ж відтягувати їх у часі. Зрозуміти можу абсолютно все, найбільше ціную щирість, а зрада та обман — це риси слабких людей, які я ще не навчилась розуміти та прощати. Бо хто може зраджувати, тому страшно довіряти Україну.

Спробувавши життя з різних сторін, вона сьогодні щаслива, що втілила мрію своїх прадідів, які відбули Сибір, й по-особливому цінує те, що живе і працює на своїй землі, у своїй рідній Україні.

Коли Людмилу Іванівну запитують, де краще жити, за кордоном чи в Україні, то вона відповідає словами поета Платона Вороненка: “Я спитав у журавля: “Де найкраща є земля?”, журавель відповідає: “Краще рідної немає”.