Киргизстан очима рівнянина: країна казкової природи, Манаса і постійних революцій [+Фото]

Повний... Манас
Азія — це край, про який я мав уявлення хіба що з казок та фільмів. Завжди хотілось потрапити у цей нереальний далекий світ. Тому, коли запросили поїхати у Киргизстан на міжнародну конференцію "Економічна журналістика як фактор стабільності та боротьби з бідністю", відразу погодився.

У призначений день сів у Борисполі в літак до Москви, звідки теж літаком — до Бішкека. Як виявилось, авіасполучення між Україною і Киргизстаном слабеньке. Лише 1-2 рейси на тиждень сполучують дві колишні республіки СРСР. Шість годин у повітрі, майже 4 тисячі кілометрів — і ми приземлились у столичному аеропорту "Манас".
Манас — це ім’я хана, який зумів об’єднати киргизькі племена і роди та відбити свої землі в китайців, які у давнину були чи не головним ворогом киргизів. Щоправда, не стали теплими стосунки й у нащадків великого батира Манаса з сучасними китайцями. Попри те, що Киргизстан межує з Китаєм, за п’ять днів перебування у країні, не зустрів жодного китайця. Зате в цій центрально-азійській країні вистачає українців. Це здебільшого нащадки людей, висланих з України після другої світової війни.

З аеропорту наш шлях лежав до озера Іссик-Куль. Дорога протягнулася через гори Тянь-Шань. Якщо вірити інтернету, більш ніж три чверті території Киргизстану — гори, близько десяти відсотків — озера. Краєвиди, які відкривались дорогою, просто нереально красиві. Гори, в яких заплутались хмари, підсвічені, наче софітами, променями сонця.
Зупинка у придорожньому кафе. Як виявилось, водіїв нашого автобусу тут годують безкоштовно, а всіх інших — за гроші. Це такий маркетинговий хід власників подібних закладів, аби зацікавити "маршрутчиків" частіше зупинятись біля придорожніх закладів.
На стінах у кафе картини. Кожна друга зображує сюжети з життя видатного предка... Манаса. Навколо кафе стоїть кілька юрт. Як виявилось пізніше, це було не просто кафе, а придорожній мотель. Юрти, як ви вже, мабуть, здогадались — ніщо інше, як мотельні номери :-)



Чотири години в дорозі — і ми на березі природної перлини Киргизстану — озера Іссик-Куль.

Навколо озера — сучасні готелі, бази відпочинку і просто котеджі, які можна винайняти для відпочинку. Нас поселили на базі відпочинку "Ак-Марал". Сучасний пансіонат з басейном, пляжем і комфортним номерами цілком тягне на чотири зірочки. Єдина незручність — Wi-Fi лише в холі.

Бути на березі Іссик-Кулю і не скупатись в ньому, це як мінімум нерозумно. Тому, швиденько розквартирувавшись у готельних номерах, українці (а делегація України складалась з чотирьох журналістів) прихопили рушники та швиденько рвонули до води. Викликавши тим самим неабиякий подив киргизів. Виявляється, о цій порі року місцеві вже не купаються, а відпочивальників просто нема. Курортний сезон у Киргизстані дуже короткий: з кінця червня до початку вересня. В інші місяці готелі та бази відпочинку порожніють. Винятком стала лише база, на якій проходила наша міжнародна конференція.

Увечері першого дня ми вирішили прогулятись до найближчого населеного пункту —подивитись, як живе пересічний киргиз. Веселого виявилось мало. У провінції, як сказав нам один місцевий житель, середньостатистична киргизька сім’я (в сім’ї зазвичай троє і більше дітей) живе за 3-4 тисячі сомів (місцева валюта). Це дорівнює 80-90 доларам США. Хай простять мене киргизи, але їхня країна бідна навіть за мірками українців. Можливо, це наслідок постійної боротьби і революцій.

Політика аксакалів
Політична ситуація у Киргизстані чимось нагадує українську. Країна розділена фактично на два ворогуючі табори: південні киргизи і північні. Якщо говорити відкрито, то основною причиною їхніх революцій є якраз перехід (захоплення) влади від одних до інших. У киргизьких реаліях зміна влади призводить до повної заміни керівників на всіх рівнях представниками одного племені чи навіть роду.



До речі, родові зв’язки у цій азійській країні дуже тісні. Для прикладу. Увечері в холі готелі компанія журналістів з різних країн жваво дискутує. До них підходить молодий чоловік, як потім виявилось, заступник голови правління одного з киргизьких банків. Жінка-киргизка в нього запитує: "Ты кто? Как твое имя и кто твой отец?" Чоловік спокійно, наче на автоматі, називає своє ім’я, ім’я свого батька і діда, додаючи, з якого села вони родом. Як мені пояснили потім, така форма привітання тут норма. Це свого роду ідентифікація, з якого племені і роду цей чоловік. Виявляється, чоловік має знати сім своїх батьків (поколінь), інакше його не поважатимуть.

Окрема тема — вибори в Киргизстані.
Там на конференції мені довелось познайомитись з одним високим киргизьким чиновником (посада рівня міністра) і депутатом парламенту. За обідом вони весело розповідали особливості виборчих технологій в їхній країні.



Агітуючи за себе, кандидат зустрічається не з виборцями, а з аксакалами, старійшинами, які мають беззаперечний авторитет у тій чи іншій місцевості країни. Кандидат розказує свою програму і дає обіцянки аксакалам. Пізніше старійшини виносять свій вердикт, оголошуючи людям (виборцям) про своє рішення. Не послухатись аксакала рівноцінно накликати прокляття на свій рід. Схоже, що ця схема ефективно працює (винятком можуть бути хіба що міста) оскільки кандидати часто перемагають з результатом 70-90 відсотків. Принаймні в цьому переконував діючий депутат.
При цьому, за словами мого співрозмовника, переможець мусить виконувати обіцяне: "Пообещал сделать водопровод. И пришлось делать. Чуть не разорился..."

Кухня і нічний Бішкек
Киргизька кухня смачна, однак, як на мене, трохи гострувата. Найбільше мені сподобалась самса і максим. Самса — це такий собі соковитий пиріжок з м’ясом та спеціями, який готують у печі на відкритому вогні. А максим (повна назва максим-шоро) — це не ім’я, а назва місцевого національного напою. Це своєрідний квас, виготовлений з чистої джерельної води, крупи обсмаженого ячменю, кукурудзи та пшеничного борошна. Добре тамує одночасно спрагу і голод. Як переконував наш киргизький співрозмовник Улан, дуже добре після того, як переп’єш спиртного :-)

Перевіряти його слова ми не стали. Вирішили витратити час не на лабораторно-експериментальні перевірки якостей максима, а на знайомство зі столицею Киргизстану Бішкеком. Оскільки у місто ми прибули вже затемна, то й милуватись довелось нічним містом.
Побачили, на жаль, мало. Вулиці слабо освітлені навіть у центрі міста. Дещо неприємне враження справив монумент Великої Вітчизняної війни. У світлі вічного вогню, який слабенько палахкотить в центрі меморіалу, неважко було розгледіти десятки пластикових стаканчиків, пляшок з-під шампанського та обшарпаних букетів. Як пояснила нам наш гід Катя (киргизка українського походження), це результат весільних церемоній. Молоді пари приїжджають сюди пофотографуватись, покласти квіти та випити шампанського. Все ніби добре, от тільки навіщо сміття лишати тут же — питання?



Більше сподобався пам’ятник Манасу на центральній площі столиці. У напівтемряві вершник з мечем на коні скидався на такий собі привид з далеких віків. Коли киргизи відвоювали свою землю в китайців і створили свою державу, в якийсь момент навіть здалось, що він зараз зійде з постаменту, напоумить нащадків і знову об’єднає їх навколо себе...

Будинок, в якому засідає парламент і уряд, освітлений слабенько. Порівняно з нашою Верховною Радою чи Кабміном — він просто у темряві. На паркані який його оточує таблички з іменами. Це імена тих, хто загинув під час останньої революції в Киргизстані.
Ще трохи поблукавши вулицями Бішкека, натрапили на цікаву крамницю: юрта, яка відігравала роль продуктового ларька :-)

Прийшовши назад у готель, ми ненароком побачили оголошення на ресепшені. Його зміст трохи збив наш веселий настрій. Там значилось: "Шановні гості. Переконливо просимо вас не полишати готель у темну пору доби у зв’язку з нападами на туристів, що почастішали. Якщо у вас виникла нагальна потреба піти в місто, адміністрація готелю надасть вам охорону". А ми спокійнісінько блукали нічним Бішкеком кілька годин! Щоправда, майже не зустрічали людей на вулицях.
Дві речі кинулись в очі в Бішкеку: багато японських автомобілів з "правим" кермом та магазин — гіпермаркет золота.

Наш літак розганявся злітною смугою аеропорту "Манас", несучи нас додому в Україну. У вранішньому небі виднівся Бішкек, американська авіабаза та гори. Раптом зловив себе на думці: те, що побачив за п’ять днів у Киргизстані, чимось нагадувало Україну першої половини 90-х. Однак це зовсім не зіпсувало враження від неймовірної природи цієї країни і привітної добродушності киргизів. Точно знаю, що хотів би тут побувати знову. І раджу вам, якщо матимете нагоду поїхати в Киргизстан — їдьте.

А економічні й політичні негаразди минуть, принаймні я цього щиро бажаю киргизам.