Дивна річ – людська пам’ять. Із наближенням 200-річного ювілею українського генія все частіше погляд затримується на особливій, дорогій серцю книзі – реліквії, що вже півстоліття прикрашає книжкові полиці в домі моїх батьків. Це «Кобзар», надрукований Державним видавництвом художньої літератури м. Київ у 1963 році. Для України ювілейна книга поезій Тараса Шевченка була надзвичайною подією, адже тоді звідусіль лунала російська мова. Такі вже були часи…

Матері Рівненщини підготували звернення до матерів Росії

Спогад перший

А от наш примірник «Кобзаря» був ще й особливим, бо на його титульній сторінці лишила пам’ятний запис родичка Тараса Григоровича – онука по лінії його брата Микити. 50 років тому під час святкування 150-ї річниці народження славного діда-поета до Рівного завітала ця привітна літня жіночка з лагідною посмішкою. Вона відвідала книгарню «Думка», яку тоді очолював мій батько Віталій Маркович Липчук – людина, знана серед читаючої інтелігенції Рівного. Окрім автографа на книзі Шевченка бабуся-онука охоче сфотографувалася з працівниками книгарні. Саме це фото є свідком зустрічі, що відбулася півстоліття тому.

Так разом з ювілейним «Кобзарем» у нашому домі з’явилося чисте джерельце рідного українського слова. Довгими зимовими вечорами матінка вголос читала з «Кобзаря», і я поринала в далекі часи, співчувала наймичці зі сльозами на очах, переймалася долею Катерини, милувалася краєвидами, заримованими пісенною мовою Шевченка. У ті часи ми з мамою любили співати на два голоси народні пісні, й окрасою репертуару нашого дуету була пісня «Така її доля». Можливо, саме ці пісенно-поетичні вечори і визначили мою подальшу долю.

Як у Рівному відзначать 200-річчя Тараса Шевченка: ПРОГРАМА ЗАХОДІВ

Спогад другий. 1990 рік

Проминув час, вже моїй донечці десятий рік. У школі, де вона навчалася, викладач української літератури проводила відкритий урок. Тема – творчість Т. Г. Шевченка. Після подання нового матеріалу звернулася до класу: «Може, хтось знає пісню на вірші Шевченка?» Моя Катруся підняла руку і заспівала своїм сріблястим голосом «Зоре моя вечірняя» Я. Степового. Оскільки учні не наважувалися прийняти естафету, Катерина заспівала ще раз про «Зорю вечірню», але вже на мелодію композитора М. Гладкого. Усі присутні були вражені маленьким незапланованим дивом, а моя доня отримала навіть не «5+», а «6» балів.

Тепер мою доньку називають уже по батькові – Катерина Михайлівна. Вона вчить співати юних бандуристів, учасників капели «Нащадки». Колектив створено в Рівненському обласному ліцеї, який має художньо-естетичний напрям «Кобзарство», що навертає українських хлопчаків до витоків, до нашого коріння, до Кобзаря, бо вони – нащадки.

У Рівному 200-річчя Шевченка відзначають флеш-мобом і креативними проектами


Спогад третій

Власне, який це спогад? Це – дійсність. За час навчання і викладання в музичній школі я стільки разів зверталася до хорів і солоспівів на вірші Шевченка, що й не злічити. Особливо любила виконувати пристрасну «Нащо мені чорні брови». Та жартівливу «У перетику ходила» на музику М. Лисенка. Учні охоче включають до репертуару пісні на вірші Т. Шевченка, бо їх… навіть вчити не треба: самі собою співаються. Дивує особлива мова поезій Кобзаря – за кількістю голосних вона перевершує італійську і дуже зручна для співу, чого, на жаль, бракує багатьом сучасним авторам пісенних текстів.

Спогад четвертий

Кілька років тому, в час підготовки до березневих Шевченківських свят, мені запропонували досить незвичну місію. На площі Незалежності біля підніжжя пам’ятника Т. Г. Шевченка мав відбутися марафон читців його поезій. Звичайно, хвилювання, відповідальність і – натхнення! Саме воно підказало потрібні інтонації, темпи, тембри і модуляції голосу. Ніби невидимий режисер керував моєю декламацією на тлі неспішного звучання мелодії пісні «Думи мої» у виконанні бандур. Казали потім, що цей виступ було визнано кращим, але для мене важливішім є спогад про те, як затихли слухачі, зупинилися перехожі, як, посилений мікрофонами, мій голос линув над площею, над життєвою прозою, щоб розбудити в серцях рівнян пам’ять про коріння, предтечу, про поета-пророка Т. Шевченка.

Не знаю, чи наважилася б я писати ці рядки, якби не мої старенькі батьки. Обом уже за 80, бракує здоров’я… Але коли замайоріла дата 200-річного ювілею Кобзаря, вони зняли з полиці трохи пожовклу і потерту книгу, пригадали 1964 рік і в один голос попросили: «Напиши! Щоб люди пам’ятали…».