Дзвінок у двері

Був звичайний суботній ранок. Тетяна попорала худобу, приготувала сніданок, замочила білизну, поставила варитиcь холодець, зробила ще безліч усіляких буденних справ, ну, як це зазвичай у кожної господині буває. І зазбиралась до магазину. Багато ще чого на день заплановано було, адже цілий тиждень на роботі, діти, чоловік, господарство. Ледь встигає. А на суботу назбирується усе, що за тиждень зробити не вдалося.

В магазині покупляла те, що було необхідне, перекинулась кількома словами з Валею – продавчинею і вже збиралась йти, як оце на порозі магазину з’явилась стара Карпенчиха.

- Доброго дня, Тетяночко, як справи, як діточки?

- Дякую, все добре, - відповіла Тетяна.

- А чи чула ти новину? Вчора померла Олена, та, що за мостом жила, з тобою до школи разом ходила. Та, що заміж в місто вийшла. Раптово померла, серце, мабуть. Мені Ганя Іванючка сказала, а їй Іллівна, – зітхнула старенька і заходилась розглядати товар на вітрині.

У Тетяни похололо все в середині, а ноги ніби примерзли до підлоги. Олена, та, що жила за мостом, з якою вона до школи разом ходила, яка заміж в місто вийшла – була її найкращою подругою. Дружили мало не з першого класу, разом на дискотеки бігали, на весіллі Тетяни Оленка дружкою була. Ніколи не сварились, довго одна на одну не ображались, якщо раптом якісь дівчачі справи не поділили, одним словом, душевні і щирі подружки були.

- Як же так, що ж сталося, адже все добре було, вона ніколи не хворіла? – питання роїлись в голові, а відповіді на них узяти було ніде. Тетяна чимдуж заспішила додому, щоб зателефонувати у місто і дізнатись бодай щось.

Телефон Олени не відповідав. Гудки пронизливо розривали душу і зникали у байдужій далині. Телефон Миколи, Олениного чоловіка був поза зоною.

- Треба негайно їхати, - вирішила Тетяна, - якщо померла вчора, а ховають сьогодні – повинна встигнути хоч проститись з подругою.

Метушилась по хаті, утираючи сльози, не могла зібратись з думками, що вдягати, що з собою брати, де що лежить, ніби і не в своїй домівці знаходилась.

...І мимоволі пригадалась їх остання зустріч. Влітку в Олени був день народження. Найкращу подругу, звісно, запросила. Та завадили якісь буденні, нескінченні справи, не поїхала Тетяна. Восени був її день народження, дитина прихворіла, не відмічали, нікого не запрошували. А одного суботнього ранку, такого ж заклопотаного, як сьогодні, на порозі її дому неочікувано з’явилась Олена, усміхнена, причепурена, з квітами, тортом, пляшкою шампанського, подарунками для неї і дітей.

- Оце зранку сьогодні вирішила, що не буду спеціальних приводів чекати, щоб найкращу подругу навідати. Експромтом приємніше буде. Адже в минулому році ні за один день народження ми з тобою не випили, і в цьому ще ні одне свято не відзначили, давненько не сиділи, по-дівчачому не теревеніли, - радісно обійняла подругу Олена. – А то за цими вічними справами на свята часу не вистачає, а як на похорон – то обов’язково і час, і можливості знаходяться. Тільки кому вони тоді вже потрібні? На живих час знаходити треба.

Аж захлинулась слізьми Тетяна, згадавши ці слова подруги. Дала вказівки дітям і чоловікові, виключила свій холодець і помчала на станцію.

В місті купила десять найкращих, найдорожчих троянд і з завмираючим серцем попрямувала до будинку, де жила Олена.

- Яке страшне слово – ЖИЛА, - подумала Тетяна, - минулий час і нічого назад не повернеш, не виправиш, скільки не плач, скільки не шкодуй.

Ось і потрібні двері. Кілька хвилин жінка стояла перед ними, вагаючись, не маючи сили натиснути на кнопку дзвінка. Але таки примусила себе. Звук дверного дзвінка різонув по серцю і друзками почав осідати десь глибоко у підребір′ї.

- Оце так сюрприз, оце так подарунок! – на порозі у відкритих дверях стояла жива-живесенька, як завжди усміхнена Олена. На ній був домашній фартух, а руки були вимазані борошном. – Яке це диво сьогодні трапилось в природі? І дуже вчасно, якраз на пироги!

Тетяна не могла поворухнутись і вимовити бодай слово. Сльози, стримувані на людях, двома щедрими струмками линули з її очей...

Невідомо, що там переплутали Карпенчиха, Іллівна та Ганя Іванючка, хто з них що недочув, хто де жив і хто де вмер, але у цей день посиденьки двох щирих давніх подруг були найдушевнішими за всі роки їхньої дружби.

... А десять розкішних троянд розділили на два букети і поставили у різні вази.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Звук 1: Люблю і Дякую
Звук 2: Богатырский храп