Головне - вірити: листи читачів "ОГО"

Ось що розповідає життя однієї зовсім юної, тільки розквітаючої дівчини. Вона згадує, немов це було вчора, що Він сказав їй: «ще трохи і ти вийдеш в зал з гітарою і заспіваєш одну із своїх улюблених пісень. А я підіграю»… Боже! Її радості не було кінця. Не було і хвилини, щоб вона не уявляла собі такий звичайний, незвичайний світ, в якому ти і я - ми живемо…

Вона відірвалася від землі на недовгі дві години і кудись полетіла… Вона добре пам’ятає його гру на роялі. Пам’ятає ту радісно-сумну осінь. Пам’ятає сонце, яке воно, сонце. Пам’ятає себе у вчорашньому дні. У неї не було нітрохи коливань їхати, або не їхати - на назначений в строк вечір. Вона нічого не боялася. Навпроти, вона була вдячна долі за подароване їй щастя.

Серед пасажирів у мікроавтобусі були тільки чоловіки, одні чоловіки. Гостро до її вуха доносилися окремі розмови, швидкі музичні пасажі. Вона слухала музику всередині себе і, мабуть, дуже виділялася на загальному фоні. День вмістив відразу набагато більше 24-х годин. А коли настала ніч, її очі самі закривалися. Ця безсонна ніч стала для неї величезним випробуванням, якщо чесно. Заболіла сильно спина, біль віддавала в шию - очі - частину голови.

Ближче до третьої години ночі біль набрала максимум своєї інтенсивності. Вона трохи не вдарилася в сльози. Але ні, нізащо! Ранок наступного дня у неї почався з довгожданної хвилини. Її губи посміхалися. А очі… Очі виражали здатність посміхатися. І, як знати, можливо, сьогодні справдяться слова Вчителя, сказані сім років тому… Вона летіла на зустріч з майбутнім. Цього вечора Він так імпровізував на роялі, у сидячих у залі перехоплювало дихання. У неї й самої радість била ключем до тремтіння в колінках. Біль і
страх відступали, і ті важкі думки. Але жахливий біль - це ніщо у порівнянні з тим Інформаційним Полем, що повертає людей до життя. У цьому Полі фантастично та непомітно розчиняються кісти, тільки вони були в тілі і ляць, розчинилися в руках.

У деяких осіб було самопочуття на зразок синдрому хронічної втоми. Тепер від тієї знемоги зовсім практично нічого не лишилося. Обличчя посвіжішали, особливо стали помітними зміни на ділянках навколо губ і очей.

«Прошу»,- Він зробив легкий жест рукою. І як тільки Він це зробив, сяюча Енергія тисячами крапок світла зайняла весь простір багатотисячного залу. І поверх цього всього Вчитель почав грати Таку мелодію… Рояль співав. Чиста хвиля Божественної присутності накрила зал з головою. У неї засльозилися очі. Вона бачила і не бачила, які метаморфози відбувалися з нею, під впливом живої музики.

Вона розплющила очі, і, о Боже! Більше не було ніяких тіней. Вона побачила це Обличчя зі всією повнотою життя.

Вчитель покликав її: «Дорогенька моя, не плач. Ти зробила це разом зі мною, разом з нами. Все гаразд, хороша моя, сильна дівчинка. Піднімися до нас на сцену». Починаючи підніматися вона вже відчувала, як слухняно жар підступає до її щік. І буквально все усередині горить. Вона була дуже схвильована. Але коли вона сіла на стільчик, до неї прийшов абсолютний і глибокий спокій. Їй здавалося, що це не вона дивиться, а дивиться цілий зал, або цілий світ.

Вона відчула любов Отця кожною клітинкою своєї душі. Тепло Його долоні викликало відчуття захищеності, і вона ще сильніше стиснула Його долоню...

Вона узяла благословення у Нього. І тут же десь узялася гітара. І мета, поставлена сім років тому, була примножена в десятки разів. Пісня лилася з її губ нескінченною мелодією життя. А акомпанувала їй сама велика Людина сьогодення….